Вся бібліотека >>>

Зміст книги >>>

  


язычествоСвященные местаЗЫЧЕСТВО ДАВНІЙ РУСІ

 Борис Олександрович Рибаков

 


 

Частина друга: Апогей язичництва

 

Глава п'ята: На порозі державності

 

Священні місця

 

 

      До моменту складання давньоруської держави і у перші два

  століття його існування на широкому просторі, заселеному

  східними слов'янами, було, по всій ймовірності, безліч поганських

  святилищ і священних місць загального ритуального призначення, так і

  присвячених окремим божествам. Про це говорить велика кількість "святих

  озер", "святих гаїв" і селищ, що носять язичницькі імена.

      При суцільному обстеженні язичницької топоніміки (робота

  виконана Т. В. Сергиной) виявляється кілька тематичних груп.

  На першому місці стоять топоніми, пов'язані з Волосом-Велесом; на

  другому -- з жіночим божеством, найчастіше вже в христианизированной

  формі від імені богородиці Марії: Волосово (багато), Волосова (багато),

  Волосовичи, Волоське, Волосів; Бабина гора, Бабин ліс, Бабин дуб,

  Мар'їне (багато), Мар'їна (багато), Мар'їно озеро, Мар'їна роща та ін;

  Святе озеро (багато), Червона гора (багато), Свята гай, Червоний

  пагорб (багато), Божа гора.

      Крім того, в топоніміці відображені і інші язичницькі сюжети:

  Перенов бор, Ворожба, Чаклуни, Ярилова, Русаловка, Лелів, Грище,

  Упыревка та ін.

      У ряді випадків ми бачимо древні культові місця не в їх

  первісної язичницькій формі, а вже в християнській антитезі:

  Чортова (багато), Бесова, Бисово, Гадово (багато).

      Збереження язичницьких топонімів свідчить про тривалої

  живучості їх первісної функції і про поступове злиття

  архаїчного слов'янського почала з християнським.

      Топонімічний облік урочищ на його сучасному рівні дає, до

  жаль, вкрай уривчасту й неповну картину, так як

  систематичного вивчення не було і його вкрай важко здійснити.

  Такі моління, як "хто під овином молиться або в житі або під

  рощением або біля води", не залишали навіть топонімічних слідів.

      Своєрідним розрядом культових місць були священні

  дерева і святі гаї, "древеса" і "рощения" по термінології

  середньовічних книжників, неодноразово згадуються в історичних

  джерелах.

      Одним з найшанованіших дерев була береза, з якою пов'язаний

  цілий ряд весняних обрядів і хороводних пісень. Не виключено, що

  береза була присвячена берегиням, духам добра і родючості. Етнографи

  зібрали багато інформації про "завивании" молодих берізок, про весняних

  ритуальних процесіях під пов'язаними гілками беріз. Зрубана

  берізка в семик (стародавня дата -- 4 червня) служила уособленням

  якогось жіночого божества і була центром всієї семицкой обрядовості.

  Залучаємо в язичницький ритуал дерева щедро прикрашалися стрічками і

  вишитими рушниками-убрусами. Вишивка на убрусах містила

  зображення тих богинь, яким ці терміни вироблялися моління і

  приносилися жертви: фігури Макоші і двох рожаниць (матері і дочки)

  Лади і Лелі. Моління в "рощениях", в "дерева" можуть бути

  функціонально уподібнені пізнішому церковному богослужінню, де

  храму відповідала гай або галявина в лісі, фресковим зображень

  божеств -- окремі шановані дерева (або дерева-ідоли), а

  ікон -- зображення Макоші та Лади на убрусах.

      Кирило Туровський у XII ст. характеризував нову християнську

  епоху як час відмови від обожнювання природи, до якої так

  близько було язичницьке світогляд: "Обновися створіння ("тварь" -- все

  створене творцем-деміургом) -- вже бо не нарекутся богом стихія,

  ні сонце, ні вогонь, ні источницы, ні древеса" 10.

      Дерева, розташовані біля джерел, джерел, криниць,

  користувалися особливим шануванням, так як тут одночасно можна

  було звертатися і до вегетативної силі "рощения" і до живої воді

  бетера з землі ключа. Сенс звернення до джерельній воді і

  виникнення казкового поняття "живої води" пояснюється часто

  проводиться у антиязыческой літературі думкою:

      "Рекосте: створим зълая, так прийдуть на ни добра -- пожьрем

  студеньцам і річках і се тим, так улучим прохання своя". "Ов требу

  створи на студеньци, дъжда искы від нього" 11.

 

      10 Анічков Е. В. Язичництво і давня Русь. СПб., 1914, с.

  111.

      11 Анічков Е. В. Язичництво і давня Русь, с. 151.

 

      Зміст в обох уривках один і той же: зробимо щось погане

  точки зору християнина) -- принесемо жертву джерела або річці і тим

  самим отримаємо просимий нами дощ. Детальніше ця тема буде

  розглянута в главі про русалиях (глава 13).

      Від культу берези і дерев, що ростуть у студенцов,

  суттєво відрізняється культ дуба. Дуб -- дерево Зевса і Перуна,

  крепчайшее і найбільш довговічне дерево наших широт, -- міцно

  увійшов у систему слов'янських язичницьких обрядів. Слов'янська прабатьківщина

  перебувала в зоні виростання дуба, і вірування, пов'язані з ним,

  повинні сходити до глибокої давнини.

      Аж до XVIII -- XIX ст. дуб і діброви зберігали

  провідне місце в обрядовості. Сільський весільний поїзд після

  вінчання тричі об'їжджав самотньо стоїть дуб; Феофан Прокопович у

  своєму "Духовному регламенті" забороняє "перед дубом молебні співати" 12.

  Середньовічні письменники дуже часто в своїх перекладах словом "Доубъ",

  "Дабъ" позначали не тільки дуб, як ботанічний вид (quercus) але

  і ті слова, якими в оригіналі означалось дерево взагалі (dendron

  arbor). Численні приклади наведено В. І. Срезневським 13. Це

  свідчить про те, що, маючи справу зі священним писанням або

  житіями святих, російський перекладач, вихований в шанування дуба,

  вважав, що всяке, згадане в такому особливому тексті, дерево краще

  всього назвати дубом. Точно так же "ліс", сукупність дерев

  (ksyla) переводилося нерідко словом "діброва".

 

      12 Гальковский Н. М. Боротьба християнства із залишками

  язичества у стародавній Русі. Харків, 1916, т. I, с. 54.

      13 Срезневський В. М. Матеріали для словника староруського

  мови. М., 1958, т. I, с. 740.

 

      Середньовічна топоніміка знає урочищі Перунів дуб в Галицькій

  землі, що важливо для нас як документування посвячення дуба саме

  Перуну-громовержцю. Поклоніння давніх русів Перунову дубу описано

  (ок. 948 р.) імператором Костянтином Багрянородним. Докладно

  розповівши про великотрудному переході російської торгової флотилії через

  дніпровські пороги і небезпечну Крарийскую переправу сучас.

  Запоріжжя), Костянтин пише про подячному молебні

  русів-язичників на острові Хортиці:

      "Пройшовши це місце (переправу), вони досягають острова,

  званого Святим Григорієм, і на цьому острові здійснюють свої

  жертвопринесення, так як там рости величезний дуб. Вони приносять в

  жертву живих півнів, кругом встромляють стріли, а інші приносять шматки

  хліба, м'ясо і що має кожен, як вимагає їх звичай. Щодо

  півнів вони кидають жереб -- зарізати їх (в жертву), або з'їсти

  або пустити живими..." 14.

      Той ділянка Дніпра, де руси приносили жертви у "величезного

  дуба", називався "Перуня рень": тут, за переказами, був викинутий на

  берег дерев'яний ідол київського Перуна, скинутий в Дніпро та

  доплывший до Запоріжжя 15. Поблизу Запоріжжя, біля річки Верхньої Хортиці,

  до наших днів існує гігантський дуб, нараховує багато

  століть свого існування. Його стовбур -- понад шести метрів в

  обхваті, висота-36 м, а розмах його гіллястою крони -- 43 м. Це

  дерево може дати уявлення про те, як виглядав священний дуб

  Перуна в язичницькі часи 16.

 

 

      Двічі наука збагатилася знахідками справжніх священних дубів

  язичницького часу. Перша знахідка була зроблена в 1909 р. В 8 км від

  гирла Десни поблизу Микільського монастиря з води був витягнутий стовбур

  дуба близько 20 м довжини 17. Дуб загинув порівняно молодим -- судячи з

  річних кільцям, йому було близько 150 років.

      В свій час в товщу стовбура були врізані і встигли врости в

  деревину чотири кабанячих щелепи, що розташовані квадратом. Щелепи

  належали молодим кабанам.

      Друга аналогічна знахідка дубового стовбура з кабанячими

  іклами була зроблена в 1975 р, неподалік від першої в Дніпрі, нижче

  гирла Ясна 18. На висоті 6 м від коренів в стовбур дуба були також

  вживлені 9 кабанячих щелеп, що утворюють фігуру квадрата зі стороною

  в 34 див. Нижня частина стовбура носить сліди вогню. Дата за З 14 --

  приблизно середина VIII ст. н. е.

      Поєднання обпаленого дуба з кабанячими іклами веде нас до

  новорічному циклу свят, коли спалювалися дубова колода і

  неодмінним стравою на ритуальному бенкеті був "василівський", або

  "кесаретскій", порося -- 1 січня в православному календарі було

  вдень Василя Кесарійського. Церква не визнавала січневого нового

  року, так як зазначала 1 березня, 1 вересня. День 1 січня був

  просто днем Василя Кесарійського. Варто зауважити, що ритуальне

  тварина, закалываемое до Нового року, ніколи не називається в народі

  свинею, а завжди поросям. Щелепи у стародавніх дубах належали

  молодим особинам. Про магічну силу кабанячих іклів побічно може

  свідчити напис XII ст. на іклі із Вщижа: "А, Б, В, Р...

  Г(оспод)і, помози рабоу своєму Фомі" 19.

 

      14 Изв. ГАИМК. М.; Л.. 1934, № 91, с. 9-10.

      15 Шахматов А. А. Повість тимчасових років. СПб., 1916, с. 149.

  16 Тилина Ст. А., Хуповка С. В. Запорiзьский дуб. Київ, 1979.

      17 Болсуновский К. В. Перунів дуб. Київ, 1914.

      18 Івакін Р. Ю. Священний дуб язичницьких слов'ян. -- СЕ, 1979,

  № 2; Боровський Я. Е. Міфологічний світ стародавніх киян. Київ, 1982,

  с. 60 -- 62. Реконструкція на с. 58.

      19 Рибаков Б. А. Стольний місто Чернігів і питома місто

  Вщиж. (Слідами древніх культур). М., 1953, с. 118.

 

      Щоб завершити це короткий згадка про культ рощении,

  зупинюся на мініатюрах Радзивілівському літопису, до складу яких

  увійшли копії більш давніх київських особових літописів 997 -- 1076 рр.

      Розглянемо малюнки на київському зводі 997 р. З переліку

  виключені початкові мініатюри з маргінальними підписами, яких не

  було у зводі кінця X ст. Дерева намальовані в наступних випадках:

     

   Лист 10 про. верх Олег прибуває в Київ

        34 про. верх Вятичі

        41 Полювання Люта Свенельдичь

        42 верх Смерть Олега Святославича, похованого за

                       язичницькому обрядом 977 р.

        42 низ Володимир вокняжился в Новгороді

        43 Володимир під Києвом у Капич (капища) 980 р.

        43 про. Облога Рідня (місто бога Роду?) 980 р.

        46 Вятичі

        46 про. Вибір жертви Перуну. 983 р.

        48 про. верх Володимир-поганин. Вибір нової віри

        49

        58 про. верх

        59

 

      В інших розділах Радзивілівському літопису, висхідних до більш

  пізно особових рукописів, тема дерев пов'язана не з язичництвом, а

  з показом пустинності, півночі, чужої землі.

      В цьому переліку мініатюр, висхідних до зводу 997 р.,

  підкреслені ті сюжети, які пов'язані з язичництвом як таким чи

  з Києвом язичницького періоду. З прийняттям християнства зображення

  священних гаїв біля Києва зникає зі сторінок лицьовій київської

  літописи. Православний Київ позбавлений цього язичницького символу, що було

  в повній відповідності з статутом "князя Володимира, що хрестив

  Російську землю: "А се церковнии суди... або хто молиться під овиномь

  або у рощении або біля води" 20. До прийняття християнства "рішення" на

  мініатюрах за кількома винятками (полювання, лісові

  в'ятичі-язичники) у цьому відрізку літописі завжди пов'язані з темою

  поганства, і Київ показаний як осередок культу рощении, що частково

  і підтверджується розглянутими вище старезними дубами, оснащеними

  кабанячими іклами. Символічні малюнки священних гаїв, як і

  покладається, зображені на чітко визначених горах (листи 46, 48,

  49, 58, 59).

 

      20 Щапов Я. Н. Давньоруські князівські статути XI -- XV ст.

  М., 1976, с. 23.

Наступна сторінка >>>

 

 

 

 

Вся бібліотека >>>

Зміст книги >>>