Головна сторінка сайту

Зміст книги

   

историк ключевскийкниги по русской историиусская історія

олный курс лекцій

 

Ключевський Василь Йосипович

 

 

Лекція тридцять третя

 

Найближчі слідства помісної системи. - I. Вплив помісного принципу на вотчинне землеволодіння. Мобілізація вотчин в XVI ст. - II. Помісна система як засіб штучного розвитку приватного землеволодіння. - III. Освіта повітових дворянських товариств. - IV. Поява служилого землеробського пролетаріату. - V. Несприятливий вплив помісного землеволодіння на міста. - VI. Вплив помісної системи на долю селян.

 

 

Я виклав основи помісної системи в тому вигляді, який вона прийняла до початку XVII в Розвиток цієї системи служилого землеволодіння супроводжувалося різноманітними і важливими наслідками, які сильно відчувалися в державному і народногосподарському побуті не тільки древній, але і нової Русі, відчуваються ще й досі. В нашій історії дуже трохи фактів, які виробляли б більш глибокий переворот в політичному складі, так і в господарському побуті суспільства. Я перерахую тепер тільки найближчі з цих наслідків, які встигли з'явитися вже до кінця XVI ст.

 

МАЄТОК І ВОТЧИНА. I. Помісне землеволодіння змінило юридичний характер вотчинного землеволодіння. Зміна ця була проведена поширенням на вотчинне землеволодіння принципу, на якому побудовано було помісне землеволодіння. В удільне час, як ми бачили, державна служба, точніше, вільна служба при дворі князя не була пов'язана з землеволодінням. Поземельні відносини боярина і вільного слуги строго відділялися від його особистих службових відносин до князя: вільний слуга міг служити в одному наділі і володіти землею в іншому. Цим суворим поділом поземельних і службових відносин у питомі століття условливалось тодішнє державне значення землі. Тоді земля платила, несла тягло, служили тільки обличчя. Це правило застосовувалося так послідовно, що бояри і вільні слуги, купували землі чорних людей, тобто селян, що жили на казенній княжої землі, зобов'язані були тягнути тягло разом з селянами, а інакше втрачали куплені землі, які поверталися чорним людям дарма. Точно так само барська рілля, яку служилый землевласник орав на себе своїми дворовими людьми, підлягала загальним поземельним повинностей, і тільки з другої половини XVI ст. частина її пропорційно помісного окладу власника обелялась - звільнялася від тягла. У тому і іншому випадку привілейоване становище служилого землевласника по службі не відбивалося на його землеволодіння. Тепер служба зв'язалася з землею, тобто службові повинності розподілялися на обличчя по землі. Тому тепер поруч із землею платять з'явилася земля службовець, або, кажучи точніше, земля платящая в руках служилого людини ставала і землею служить. Завдяки цьому з'єднанню служби з землею сталася цікава зміна в вотчинном землеволодіння: 1) обмежене було право придбання вотчин, тобто був обмежений коло осіб, мали це право; 2) обмежене право розпорядження вотчинами. Як скоро державна служба як повинність стала падати на обличчя по землі, утвердилася думка, що, хто служить, той повинен мати землю. На цій думці і була побудована помісна система. Прямим наслідком цієї думки було інше правило: хто володіє землею, той повинен служити. В удільне час право земельної власності належало на Русі всім вільним класами суспільства, але, як скоро перемогло зазначене правило, внесена принципом помісного володіння, землеволодіння на особистому вотчинном право повинно було стати привілеєм службових осіб. Ось чому в Московській державі XVI ст. ми вже не зустрічаємо в громадянському суспільстві землевласників-вотчинників, які б не належали до служилому класу. Церковні вотчини не були особистою власністю, а належали церковним установам; втім, і вони відбували ратну службу через своїх церковних слуг, які, подібно государевим служилим людям, отримували маєтки від цих установ. Отже, хто володів землею у Московській державі на вотчинном праві, той повинен був служити або переставав бути земельною вотчинником. Далі, було обмежено право розпорядження вотчинами. На вотчинне землеволодіння накладалася службова службу в однаковій мірі, як і на помісне землеволодіння. Отже, вотчиною міг володіти тільки особа фізична або юридична, здібніші нести військову службу особисто або через своїх озброєних слуг. Звідси закон став обмежувати право розпорядження вотчинами, щоб перешкодити їх переходу в руки, нездатні до служби, або перешкодити їх виходу з рук здатних, тобто запобігти ослаблення службової придатності служилих прізвищ. Це горе торкнулося права відчуження та права заповіту вотчин, саме родових, тобто спадкових, а не набутих. Держава намагалося забезпечити і підтримати службову придатність не лише окремих осіб, але і цілих служилих прізвищ. Звідси випливали обмеження, яким піддавалося право відчуження і заповіту родових вотчин. Ці обмеження найбільш повно викладені у двох законах - 1562 і 1572 рр. Обидва цих указу обмежували право відчуження вотчин князівських і боярських. Князі і бояри за цими законами не могли продавати, міняти, взагалі будь-яким чином відчужувати свої старовинні спадкові вотчини. На ділі допускалися випадки, в яких вотчинники могли продавати свої родові вотчини, втім ні в якому разі не більше половини, але це дозволене відчуження соромилося правом викупу родових вотчин родичами. Це право визначено вже в Судебнике царя Івана і додаткових до нього указах. Відчуження родових вотчин обумовлювалося мовчазною згодою родичів. Вотчинник, продаючи родову вотчину, відмовлявся від права викуповувати її за себе і за своїх низхідних нащадків. Бічні родичі, підписуючись свідками на купчої, цим самим відмовлялися від права викупу проданої вотчини, але це право зберігалося за іншими родичами, які не давали своїх підписів на купчої: вони могли викупити продану вотчину протягом 40 років. Притому родич, який викупив свою родову вотчину, вже позбавлявся права подальшого відчуження її в чужій рід, а був зобов'язаний передавати її шляхом продажу або заповіту лише членам свого прізвища. Ще більш обмежене було успадкування родових вотчин. Вотчинник міг відмовити свою вотчину низхідним нащадкам або за браком їх найближчим бічних родичів, розуміючи під останніми ступеня споріднення, які не допускають шлюбу; але право заповіту, як і право спадкування за законом, обмежено було багатьма поколіннями, саме могло тривати тільки до четвертого коліна, тобто не далі бічних внучат: "а дале внучат вотчин не віддавати родом". Вотчинник міг відмовити свою вотчину або тільки частину вотчини, якщо вона була велика, своїй дружині, але тільки на прожиток, у тимчасове володіння, не надаючи їй права подальшого розпорядження; припинення цього володіння заповідане відходить до государя, а душу вдови "велить государ зі своєї казни улаштувати". Нарешті, законом 1572 р. заборонено було вотчинникам відмовляти свої вотчини "по душі" великі монастирі, "де багато вотчин". Завдяки цим стеснениям вотчинне землеволодіння значно наблизилося до помісного землеволодіння. Як легко відмітити, що всі викладені обмеження були викликані двома цілями: підтримати службову придатність служилих прізвищ і не допускати переходу служилих земель в руки, нездатні до служби або незвичні до неї. Остання мета прямо висловлювалася в указах XVI ст., що обмежували право заповіту. Ці укази виправдовували накладаються ними сорому тим, щоб "у службі збитку не було, і земля б зі служби не виходила". Це перший наслідок помісної системи, що відбилося на юридичному значенні вотчинного землеволодіння. Вотчина, подібно маєтку, переставала бути повною приватною власністю і ставала володінням зобов'язаним, умовним.

 

МОБІЛІЗАЦІЯ ВОТЧИН. Втім, треба обмовитися, що це обмеження прав вотчинного землеволодіння не було винятковою справою помісного землеволодіння: принаймні чи не більша частина княжих вотчин XVI ст. зазнала дії іншого умови, що обмежувало також ці права. Останні прискорені кроки державного об'єднання Московської Русі справили в середовищі служилих князів і значної частини нетитулованих бояр швидку мобілізацію земельної власності. У цьому русі брали участь не одні державні розрахунки московського уряду, але й господарські спонукання самих служилих землевласників. Тоді у множині зникали вотчини, владеемые здавна, успадковані від батьків і дідів, в безлічі стали з'являтися нові вотчини, нещодавно куплені, вымененные, найчастіше пожалуваних. Завдяки цьому руху юридичне поняття про приватної цивільної вотчині, завязавшееся в період питомої дроблення Русі або успадковане від попередніх століть, але ще не встигла встоятися, зміцнитися при недавньому панування родового володіння, - тепер це поняття знову запаморочилась і поколивалася. Причина цього коливання позначилася і в законі 1572 р., в якому від старовинних боярських вотчин розпізнані вотчини "государского данья", тобто жалувані государем, і про них постановлено, що в разі бездітної смерті власника з ними поступати, як зазначено у жалуваній грамоті: якщо грамота стверджує вотчину за боярином з правом передачі дружині, дітям і роду, так і поступати; якщо ж у грамоті вотчина написана тільки самому боярину особисто, то по смерті його вона повертається до государя. Втім, і ця умова мала деяку внутрішню зв'язок з помісним землеволодінням, випливало з міркувань або інтересів державної служби. Обидва умови також вели до того, що вотчина, подібно маєтку, переставала бути повною приватною власністю і ставала володінням зобов'язаним, умовним.

 

ШТУЧНЕ РОЗВИТОК ПРИВАТНОГО ЗЕМЛЕВОЛОДІННЯ. II. Помісне землеволодіння стало засобом штучного розвитку приватного землеволодіння на Русі. Величезна кількість казенної землі було роздано служилим людям на помісному праві. При цій обробці російської історії землеволодіння не можна визначити точно кількісне відношення помісних земель до вотчинним ні в XVI, ні у XVII ст. Можна тільки здогадуватися, що вже до кінця XVI ст. помісне землеволодіння кількісно набагато перевершувало вотчинне. Навіть там, де можна припускати давнє і посилений розвиток вотчинного землеволодіння, воно в першій половині XVII ст. поступалося помісного: у Московському повіті, за книгами 1623/24 р., за поміщиками числилось 55% всієї служилої землі, там значившейся. Спираючись на ці дані, зроблю кілька фантастичний розрахунок, що має значення не історичного висновку, а тільки методологічного прийому, допомагає уяві представити хоч приблизні розміри досліджуваного факту. Я вже наводив звістка літопису про 300 тисяч ратників, зібраних царем Іваном під Старіцей в кінці війни з королем Баторієм. У цій масі, напевно, було чимало людей даточных, рекрутів з неслужилых класів, тому убавим її на одну третину. За кожним служилим ратником в поході передбачалося за законом 150 десятин ріллі, не вважаючи луговий землі. Знаємо також, що серед провінційного дворянства вотчини зустрічалися дуже рідко, та не особливо багато було ними і дворянство столичне, навіть більшість боярства. Тому в складі 30 мільйонів десятин орної землі, які можна припускати за 200-тысячною є раттю, зібраної під Старіцей, помісної землі можна вважати набагато більш половини. При тодішній території Московської держави і особливо при тодішніх розмірах лісової площі на ній можна по такому зразковому розрахунку уявити собі, яке щодо величезна кількість угожей ріллі шляхом испомещения перейшло до служилим людям до кінця XVI ст., тобто в 100 років з чим-небудь. Бажано було б хоч приблизно розрахувати, скільки сільських робітників сил займало все це кількість землі, яка перейшла до служилим власникам. Звернемося знову до известиям XVII ст. Сам Котошихин відмовляється навіть приблизно кошторису, скільки було селян за всіма служивими людьми його часу; він тільки каже, що за іншими боярами було по 10, по 15 і більше тисяч селянських дворів. Але він приводить кілька цифр, які допомагають з'ясуванню справи. До його словами, казенних і палацових земель у царювання Олексія залишалося вже небагато: казенних, чи чорних, - не більше 20 тисяч, палацових - не більше 30 тисяч селянських дворів. Всі інші населені землі перебували вже в приватному володінні; з них за церковною владою, патріархом і єпископами, значилося 35 тисяч дворів, за монастирями - близько 90 тисяч. Але, за переписними книгами 1678/79 р., всіх селянських дворів налічувалося 750 тисяч або дещо більше; виключивши 175 тисяч дворів церковних, державних і палацових, за служивими людьми всіх чинів можна вважати близько 575 тисяч, т. е. більше всього кількості селянських дворів. Для нас тепер неважливо, скільки вважалося помісних і скільки вотчинних селян під час Котошихина і за переписом 1678/79 р. У другій половині XVII ст. вже давно завершувався розпочався двосторонній процес перетворення маєтків вотчини і злиття маєтків з вотчинами. По-перше, помісне володіння поступово прямо перетворювалось у вотчинне допомогою вислуги. Важливі державні послуги, надані служилим особою, нагороджувалися тим, що певна частка його помісного окладу, звичайно 20%, скаржилася йому на вотчину. Крім того, дозволялося поміщикам купувати у скарбниці помісні землі в вотчину. Поряд з цими окремими переходами одного виду землеволодіння в інший йшло поступове загальна злиття обох видів. Якщо початку помісного володіння проникали в вотчинне, то і маєток сприймало особливості вотчини. Землю, нерухомість, змушували виконувати роль грошей, замінювати грошове платню за службу. Тому маєток всупереч своїй юридичній природі особистого і тимчасового володіння прагнуло стати фактично спадковим. За устанавливавшемуся вже в XVI ст. порядку верстания і испомещения маєток або ділилося між усіма синами поміщика, або справлялося тільки за молодшими, в службу поспевавшими, або переходило до малолітнім дітям у вигляді прожитка. Ще від 1532 р. збереглася духовна, в якій заповідач просить духівниці клопотати про передачу його маєтку його дружині та синові, а в однією духовної 1547 р. брати-спадкоємці нарівні з вотчиною батька поділили між собою і його маєток. Закон 1550 р., испомещая під Москвою відому тисячу служивих людей, встановив, як правило, перехід підмосковного маєтку від батька до сина, придатному до служби. Бували випадки і менш прямого наслідування: одне помістя перейшло від батька до сина, після якого воно було справлено за його матір'ю, а після неї дісталося її онуку. З початку XVII ст. фільварки іноді прямо заповідаються дружинам і дітям, як вотчини, а за царя Михайла був узаконений перехід маєтку в рід у разі бездітної смерті поміщика. Звідси вже при Михайла з'являється в указах зовсім не помісне вираз - родові помістя. Крім заповіту поступово входило в звичай і полегшувалася законом мена помість. Потім була дозволена здача маєтків зятям у вигляді приданого або родичів і навіть стороннім людям з обов'язком годувати здавальника або сдатчицу, а в 1674 р. відставні поміщики отримали право здавати помістя та за гроші, тобто продавати їх. Так до права користування, яким спочатку обмежувалося помісне володіння, приєдналися і права розпорядження, і якщо до кінця XVII ст. закон тісно наблизив маєток до вотчині, то в поняттях і практиці помісних власників між обома видами землеволодіння зникло всяке розходження. Нарешті, у XVIII ст. за законами Петра Великого і імператриці Ганни маєтку стали власністю власників, остаточно злилися з вотчинами і саме слово поміщик отримало значення земельного власника дворян, замінивши собою слово вотчинник; це також показує, що маєток було переважаючим видом земельного володіння в Московській державі. Значить, без помісної системи, шляхом природного народногосподарського обороту у нас не утворилося б стільки приватних земельних власників, скільки їх виявилося у XVIII ст. В цьому відношенні помісна система мала для російської дворянства те ж значення, яке отримало для селян Положення 19 лютого 1861 р.: цим Положенням штучно, за сприяння держави, створено селянське землеволодіння, тобто величезна кількість землі на правах власності передано селянським товариствам.

 

ПОВІТОВІ ДВОРЯНСЬКІ СУСПІЛЬСТВА. III. Розвиток помісного землеволодіння створило повітові дворянські суспільства - місцеві землевладельческие корпорації. Марно утворення Таких товариств вважають справою законодавства XVIII ст., імператриці Катерини II переважно. Місцеві дворянські товариства були вже готові до XVI ст. Коли треба було "розібрати" дворян і дітей боярських відомого міста, т. е. зробити їм огляд, поверстать їх помісними окладами або роздати їм грошове платня, і якщо це відбувалося на місці, а не на стороні, не в Москві і не в іншому збірному пункті, городові служиві люди з'їжджалися в свій повітовий місто. Тут вони обирали зі свого середовища окладчиков - людей надійних і знаючих, людина по 10, по 20 і більше на повіт і приводили їх до хреста на те, що їм про своїх товаришів розповідати проводили розбір або верстанье командирам або уповноваженою про все справді. Ці присяжні окладчики показували про повітових служилих людей, хто який вітчизною і службою, які за ким маєтки і вотчини, до якої хто годен службі, до полкової, похідної, кінної або до городовий, облогової, пішої, скільки у кого дітей і наскільки вони великі, як хто служить, чи є в похід з належним службовим нарядом, тобто із кількістю ратних людей і коней і в узаконеному озброєнні, "хто до служб ледачий за бідністю і хто ледачий без бідності", і т. п. При отриманні грошового платні служиві люди повіту зв'язувалися між собою порукою. Звичайно за кожного ручався " службі і в грошах" хто-небудь з окладчиков, так що у кожного окладчика підбирався загін, пов'язаний його порукою, як би його взвод. Втім, і рядові дворяни і діти боярські бували поручителями. Іноді порука приймала більш складний вид: за Венюкова ручалися троє товаришів по службі; він в свою чергу ручався за кожного зі своїх поручителів і ще за четвертого товариша; точно так само чинив і кожен з цих чотирьох. Так порука складалася в ланцюг поручителів, охватывавшую весь служилый повіт. Можна думати, що в підборі ланок цього ланцюга, як і в поруці окладчиков, брало участь сусідство з землеволодінню. Це була кругова порука не, як у селянських податних товариствах, де кожен ручався за всіх і всі за кожного, а порука сусідська, як би сказати ланцюгова, рука з рукою або плече з плечем, відповідно військовому і поземельному строю служилих людей. Нарешті, повітове дворянство через своїх уповноважених брало досить широке участь у місцевому управлінні. Такими уповноваженими були городові прикажчики, яких обирали по одному або по два на повіт дворяни і діти боярські "всім містом" або "всією землею", тобто всім повітовим становим суспільством. Як представник місцевого військового і землевладельческого суспільства, городовий, прикажчик дивився за міськими укріпленнями і відав податі і повинності, що падали на землеволодіння і мали пряме чи непряме ставлення до оборони повітового міста і до справ місцевого дворянства, зобов'язаного обороняти своє місто, як його найближчий гарнізон; прикажчик розподіляв ці податі і повинності і стежив за їх збиранням та відбуванням, дивився за будівництвом та ремонтом міських укріплень і заготівлею військових припасів, збирав "посошних людей" з тяглого населення на військові потреби і т. д. Крім того, городовий прикажчик був дворянським асистентом на суді намісника, як излюбленые старости і целовальники були присутні на тому ж суді від земських тяглих товариств. Він же тимчасово виконував іноді судові обов'язки намісника і різні поліцейські доручення, охороняв спірні майна, оберігав землевласників від наместничьего свавілля. Словом, він вів різноманітні поточні справи місцевого управління, так чи інакше стосувалися місцевого дворянського суспільства і служилого землеволодіння, був свого роду повітовим предводителем дворянства. З часом повітові дворянські товариства придбали і деякий політичне значення: повітові дворяни всім містом зверталися до государя з челобитьями про свої потреби; дворянські окладчики були депутатами на земських соборах і порушили клопотання перед центральним урядом про потреби своїх товариств. Таким чином, служба і сполучене з нею служилое землеволодіння були зв'язками, якими скріплювалися повітові дворянські суспільства.

 

ПОЯВА СЛУЖИЛОГО ЗЕМЛЕВЛАДЕЛЬЧЕСКОГО ПРОЛЕТАРІАТУ. IV. Посилений розвиток помісного землеволодіння створило в служилої середовищі шар, перш непомітний, який можна назвати служилим землевладельческим пролетаріатом. Чим більше розмножувався служилый клас, тим більше виснажувалися земельні кошти московського уряду. Це відбувалося виснаження від різних причин. В помісну роздачу спочатку йшли палацові землі, колишні у безпосередньому розпорядженні государя для потреб його палацу, а також вотчини, з різних причин втрачали своїх власників, наприклад конфісковані. Потім у помісний оборот увійшли і землі чорні, казенні, доходи з яких йшли на загальнодержавні потреби. Такий перехід чорних земель у приватне володіння пояснюється тим, що маєтку як засіб утримання службових людей замінювали годування: у поземельних описах XV - XVI ст. зустрічаємо заборона віддавати відомі землі в маєтку, тому що з йшов корм наміснику. Розробка всіх цих земель була дуже слабка: за приблизною розрахунком, заснованим на уривчастих даних, лише п'ята частина цих земель експлуатувалася - землеробський працю знемагав перед лісом та болотом. Притому географічне розташування земель, зручних для испомещения, не відповідало стратегічним цілям, на які була розрахована помісна система. Поміщику, більше ратники, ніж сільського господаря, потрібна була земля угожая, з вигідною ріллею і угіддями, і живе, населена, з достатніми робочими селянськими руками, а землі, совмещавшие в собі обидва цих зручності, були тоді на середній Оці і на північ від неї зовсім не в достатку. Але з завоюванням Казанського царства, по мірі пересування передових оборонних ліній в глиб безлюдних, хоча і родючих степів, обидва ці зручності поєднувалися все рідше, і испомещение все більш ускладнювалося: на землі, яка потребувала і в ратнике, і в сільському господаря, доводилося садити масу поміщиків, яким було не до сільського господарства. До цього додалося нове незручність, створене тим же розширенням державної території на південь і південний схід. З половини XVI ст. виявляється посилений відплив сільського населення з центрального суглинку на південний донський, верхнедонецкий і средневолжский чорнозем. Цей відлив обіцяв господарську опору служилим людям, там испомещавшимся, але при першій зустрічі на дикому степовому поле і селянин-новосел і поміщик-переведенец, однаково потребуючи один в одному, не могли відразу скористатися один з одним у відносинах землевласника і оброчника-орендаря. Ми зараз побачимо, як вони влаштувалися. Цей же відлив розширив площу пустопорожніх земель в центральних, порівняно густо населених повітах. Але такі необладнані землі неохоче розбиралися в маєтку: вони вимагали капіталу, полювання і уміння їх розробити; всього цього бракувало служилим людям того часу. Ось чому помісні дачі рідко дорівнювали окладами, і тому ж в документах другої половини XVI ст. зустрічаємо безліч новиков, які справно служили за кілька років, але залишалися беспоместными, не могли приискать або отримати зручних помість. Одне зіставлення наочно покаже, наскільки потреба в зручній для испомещения землі перевищувала її готівку. При розборі, верстанье і роздачі грошового платні складалися книги або списки повітових служилих людей, що називалися десятнями, з поділом служилих людей на чини і статті, розряди, і з позначенням їх помісних і грошових окладів, а також їх служби (озброєння, похідних слуг і коней). За коломенської десятне 1577 р., призначено було дворянами дітям боярським Коломенського повіту окладного помісного наділу 84 тисячі десятин. Але в цьому повіті дуже багато землі значилося за монастирями, боярами та інших чинів людьми, не належали до дворянського суспільству повіту. Простір Коломенського повіту в XVI ст. чи набагато перевершувало нинішні його межі, а за статистичними даними 1880-х років, ріллі в цьому повіті було всього 102 тисячі десятин. Чи дачі коломничан могли бути доведені до окладних розмірів із земель Коломенського повіту. До наприкінці XVI ст. вже сильно відчувався брак придатної землі для испомещения, і на це скаржилися в Москві Флетчеру в царювання Федора. Уряд змушене було все більше скорочувати помісні дачі і навіть оклади. В кінці цього століття серед провінційного дворянства зустрічаємо надзвичайно дрібних поміщиків, у яких оклади падали нижче граничної заходи, призначеної за законом для постачання одного озброєного кінного ратники (150 десятин): призначали по 120 і по 60 десятин окладу. Ще бідніший бували дачі, наближалися вже до селянських ділянках: зустрічаються поміщики з 30,22, навіть з 10 десятинами орної землі. Так утворилася значна маса бідних провінційних дворян, беспоместных або малопоместных. Десятий повітового дворянства XVI ст. із зазначеними в них відгуками окладчиков дають багато виразних вказівок на успіх, з яким розвивався цей дворянський пролетаріат. Багато поміщики у своїх маєтках не мали жодного селянського двору, жили. одними своїми дворами, "однодворками"; звідси пізніше відбулися клас і звання однодворців. У десятнях зустрічаємо такі заяви окладчиков: такий-то син боярський "худ (малогоден, худо озброєний), не служить, від служби відбув на службу ходить пеш"; інший "худ, не служить, служби відбув і вперед служити нічим, і маєтки за ним немає"; третій "худ, не служить, і маєтки за ним немає, і служити нічим, живе в місті біля церкви, варто дячком на криласі"; четвертий "не служить, від служби відбув, служба лиха, служити йому вперед нічим, і поруки за нього немає, маєтки сказав 15 четей"; п'ятий "збіднів, волочиться між двір"; шостий "жив у крестьянех за Протасовим, маєтки за собою сказав 40 четей"; сьомий - "мужик, жив у Фролова в двірниках, кравець мастеришко; бояри оглядали і засудили зі служби викинути геть".

 

МАЄТОК І МІСТО. V. Помісне землеволодіння зробило несприятливий дію і на інші класи російського суспільства. Перш все воно підірвало розвиток руських міст і міської промисловості. В XVI ст. зустрічаємо в центральних і північних повітах держави чимало міст зі значним посадських, торгово-промисловим населенням. Чим далі на південь, тим бідніший ставало це населення; в найближчих до степу містах, в області верхньої Оки і верхнього Дону, навіть зовсім не зустрічаємо посадських людей. Міста цього краю - чисто військові, укріплені поселення, наполнявшиеся служилим людом різних чинів. Але й згодом, коли південна кордон відсунувся далеко на південь, у цих містах туго водворялось торгово-промислове населення. Помісна система, захоплюючи масу служилих людей з міста в село, позбавляла міську промисловість і міський ремісничий працю збуту і попиту, головних найбільш дохідних споживачів. Служиві люди, обживаясь у своїх маєтках і вотчинах, намагалися завести своїх дворових ремісників, все необхідне отримувати на місці, не звертаючись в місто. Таким чином, у міських торговців, ремісників і робітників зникав цілий клас замовників і споживачів. Ось чому, між іншим, пояснюється надзвичайно повільний, зяблый зростання наших міст і міської промисловості в ХVI - ХVIIвв., і не тільки в південній, заокської, але й в центральній оксько-волзької смузі.

 

ПОМІЩИКИ І СЕЛЯНИ. VI. Ще важливіше дія помісної системи на стан селянського населення: вона підготувала радикальну, навіть фатальну зміну в долі цього класу. Ще раз нагадаю вам, що завоювання царств Казанського й Астраханського відкрило російському хліборобській праці обширні простори дикого поля, необробленого степового чорнозему по верхній Оці, верхнього Дону та по обидві сторони середньої Волги. На отодвигавшихся все далі околицях будувалися нові укріплені риси, куди переводилися служиві люди з внутрішніх міст і де вони отримували маєтки. Для заселення своїх безлюдних степових дач вони шукали селян-орендарів і робітників. Назустріч цим пошукам зі старих центральних областей йшло посилене переселенський рух селян, які шукали чорноземної нові. Але з половини XVI ст. уряд за фінансовою та поліцейським міркувань початок обмежувати свободу селянських переселень. "Старим тяглецам", які вже обсиделись на своїх місцях і були записані в писцовойкниги як відповідальні дворовладельцы, а тому називалися "людьми письмовими", було заборонено переходити на інші землі; що перейшли ведено було повертати в покинуті ними села. Це було не особисте закріпачення селян, а поліцейське прикріплення їх до місця проживання, що, як побачимо, зовсім не одне і те ж і навіть одне виключало інше. Але селянський двір мав тоді дуже складний склад: при дворовладельцах, записаних до книги і відповідали за податну справність дворів, жили за їх тяглом крім їхніх дітей ще неотделенные брати, племінники, також захребетники, сусіди і подсоседники, люди "нетяглые і неписьменные". Таких людей землевласникам і дозволялося перезывать на свої пустки і старі селища. Але ці люди, що жили досі за чужими господарствами, сідали на нові місця з порожніми руками, потребували в обзаведенні, позику та підмозі. Цими людьми переважно і заселялися численні нові маєтки на великій смузі на південь від середньої Оки, між першою і другою захисною лінією і навіть південніше, за Швидкої Сосні, верхньому Осколу і верхнього Дінця. Так маса захребетников, жили за чужим тяглом, ставали самостійними господарями. Значить, розвиток помісної системи на степових околицях вело до розрідження селянського двору, до спрощення його особового складу в центральних повітах. Але звідки бралися у степових поміщиків кошти для господарського обзаведення бездомних насельників їх пустельних маєтків? Ми вже знаємо, що ще при батькові Грозного служиві люди періодично отримували грошову платню. В 1550-х роках, коли з скасуванням годувань для них закривався такий важливий джерело змісту, були встановлені нові грошові оклади, очевидно підвищені. За десятням другої половини XVI ст. можна помітити, що грошові оклади встановлювалися в зворотному відношенні до дохідності нерухомого майна служивих людей, тому окрайных степових поміщиків складали вище порівняно з землевласниками населених внутрішніх повітів. До нас дійшли від того часу десятни п'яти поокских і заокских повітів (Муромського, Коломенського, Каширського, Ряжского і Епифанского) з позначенням грошових окладів. Книги відносяться до 1590-х років, крім коломенської (1577 р.). По цим книгам середнім числом доводилося одноразової грошової дачі по 1830 рублів на повіт. За законом 1555 р. городовим дворянам і дітям боярським грошове платню лунало раз у чотири або три роки, але в другу половину царювання Грозного, коли йшла майже безперервна війна, при прискорених і розширених мобилизациях роздавали платня городовим і в більш короткі терміни. Ми приймемо для розрахунку трирічну роздачу. У 15 таких роздач з 1555 р. до кінця сторіччя на кожен з п'яти повітів дісталося середньою сумою по 27 450 рублів, а в перекладі на наші гроші (у пропорції 1:60) приблизно по 1647 тисяч рублів. Приймемо ці повіти за зразкові. На зазначеній смузі між першою і другою укріпленої лінією, тобто між середньою Окою і висотою Алатир - Орел, в нинішніх губерніях Рязанської, Тульської і Орловської із суміжними частинами сусідніх губерній у кінці XVI ст. можна нарахувати до 26 повітів. Отже, зазначені 45 років скарбниця перевела на середню Оку й далі на південь у помісні садиби до 43 мільйонів рублів (на наші гроші), а якщо взяти до уваги що заселялися тоді ж повіти за другою лінією, в губерніях Курської, Тамбовської, Воронезької, Симбірської, то цю суму можна збільшити принаймні ще наполовину. З цього грошового фонду, такого значного для тодішнього московського бюджету, заокские поміщики налаштовували на дикому полі свої усады з 20, 30, 60, 75, 80 десятинами садибної землі, на якій садили і обзаводили села прийшлих селян з людей "неписьменных і нетяглых". Як справа господарських, колонизаторских зусиль поміщиків, ці усады набували характеру спадкових маєтків, звичайно цілком переходили до вдів з малолітніми синами своїх організаторів, а якщо останні були вбиті на службі, то і з мужниным грошовим окладом; син-недоросток по досягненні службового віку зобов'язаний був з "маєтку батькові усады службу служити і матір годувати". У цих заокских маєтках особливо виразно виявилися дві характерні риси помісної системи: рішуче переважання дрібного землеволодіння та прагнення закріпити поземельні зобов'язання селян особистої борговий залежністю. Захребетник великого селянського двору, перетворений в самостійного дворовладельца допомогою неоплатній барської позики, опинявся на степовій нові в безвихідному становищі. Поблизу не було великих маєтків, ні церковних, ні боярських, власникам яких вигідно було підтримувати селянське право виходу, перезывая до себе чужих селян; переселенця, який заборгував дрібного поміщика, викупити було нікому, а зійти "на полі", в степ, у "вільні козаки" не з чим за брак зброї та навички до нього. Можна думати, що в заокских поміщицьких усадах раніше, ніж де-небудь, зустрілися умови, завязавшие перший вузол кріпосної неволі селян, становище яких у XV і XVI ст. буде предметом наших подальших занять.

 

  

Головна сторінка сайту

Зміст книги