Вся бібліотека >>>

Зміст розділу >>>

 


Антон Павлович Чехов

Російська класична література

Антон Павлович Чехов


 

Аґрус

 

 

Ще з раннього ранку все небо обклали дощові хмари; було тихо, не

жарко і нудно, як буває в сірі похмурі дні, коли над полем давно

вже нависли хмари, чекаєш дощу, а його немає. Ветеринарний лікар Іван Іванович і

вчитель гімназії Буркин вже стомилися йти, і поле уявлялося їм

нескінченним. Далеко попереду ледве було видно вітряні млини села

Мироносицкого, праворуч тягнувся і потім зникав далеко за селом ряд пагорбів,

і обоє вони знали, що це берег річки, там луки, зелені верби, садиби, і

якщо стати на один з пагорбів, то звідти видно таке ж величезне поле,

телеграф і поїзд, який здалеку схожий на повзе гусеницю, а в ясну

погоду звідти буває видно навіть місто. Тепер, в тиху погоду, коли вся

природа здавалася лагідною і задумливою, Іван Іванич і Буркин були

пройняті любов'ю до цього поля і обидва думали про те, як велика, як

прекрасна ця країна.

- Минулого разу, коли ми були в сараї у старости Прокопія, - сказав

Буркин, - ви збиралися розповісти якусь історію.

- Так, я хотів тоді розповісти про свого брата.

Іван Іванич протяжно зітхнув і запалив трубочку, щоб почати

розповідати, але як раз в цей час пішов дощ. І хвилин через п'ять лив

вже сильний дощ, обложний, і важко було передбачити, коли він скінчиться.

Іван Іванич і Буркин зупинилися в задумі; собаки, вже мокрі, стояли,

підібгавши хвости, і дивилися на них з розчуленням.

- Нам потрібно сховатися куди-небудь, - сказав Буркин. - Ходімо до

Альохіну. Тут близько.

- Ходімо.

Вони звернули вбік і йшли все по скошеного поля, то прямо, то

забираючи праворуч, поки не вийшли на дорогу. Скоро здалися тополі, сад,

потім червоні дахи комор; заблищала річка, і відкрився вид на широкий

плесо з млином та білою купальнею. Це було Софьино, де жив Альохін.

Млин працював, заглушаючи шум дощу; гребля тремтіла. Тут близько

возів стояли мокрі коні, похнюпивши голови, і ходили люди, накрившись

мішками. Було сиро, брудно, незатишно, і вигляд у плеса був холодний, злий.

Іван Іванич і Буркин відчували вже відчуття мокроти, нечистоти, незручності

у всьому тілі, ноги обважніли від бруду, і коли, пройшовши греблю, вони

піднімалися до панських комор, то мовчали, точно сердилися одне на

друга.

В одному з комор шуміла віялка; двері були відчинені, і з неї валила

пил. На порозі стояв сам Альохін, чоловік років сорока, високий, повний, з

довгими волоссям, схожий більше на професора або художника, ніж на

поміщика. На ньому була біла, давно не мита сорочка з мотузковим пояском,

замість штанів кальсони, і на чоботях теж налипнули бруд і солома. Ніс і

очі були чорні від пилу. Він дізнався Івана Івановича і Буркіна і, мабуть,

дуже зрадів.

- Прошу, панове, до хати, - сказав він, посміхаючись. - Я зараз, сю

хвилину.

Будинок був великий, двоповерховий. Альохін жив внизу, в двох кімнатах з

склепіннями і з маленькими вікнами, де колись жили прикажчики; тут була

обстановка проста, і пахло житнім хлібом, дешевою горілкою та зброєю.

Нагорі ж, у парадних кімнатах, він бував рідко, тільки коли приїжджали

гості. Івана Івановича і Буркіна зустріла в будинку покоївка, молода

жінка, така красива, що вони обидва разом зупинились і подивилися один

на одного.

- Ви не можете собі уявити, як я радий бачити вас, панове, -

говорив Альохін, входячи за ними в передню. - Ось не очікував! Пелагея, -

звернувся він до покоївки, - дайте гостям переодягнутися в що-небудь. Так

до речі і я переодягнуся. Тільки треба спочатку піти помитися, а то я,

здається, з весни не мився. Не хочете, панове, піти в купальню, а тут

поки приготують.

Красива Пелагея, така делікатна і на вигляд така м'яка, принесла

простирадла і мило, і Альохін з гостями пішов в купальню.

- Так, давно я вже не мився, - говорив він, роздягаючись. - Купальня у

мене, як бачите, гарна, батько ще будував, але митися як-то все ніколи.

Він сів на сходинці і намылил свої довге волосся і шию, і вода близько

нього стала коричневою.

- Так, зізнаюся... - промовив Іван Іванович значно, дивлячись на його

голову.

- Давно я вже не мився... - повторив Альохін конфузливо і ще раз

намилився, і вода біля нього стала темно-синьою, як чорнило.

Іван Іванович вийшов назовні, кинувся у воду з шумом і поплив під

дощем, широко змахуючи руками, і від нього йшли хвилі, і на хвилях гойдалися

білі лілії; він доплив до самої середини плеса і пірнув, і через хвилину

показався на іншому місці і поплив далі, і все пірнав, намагаючись дістати

дна. «Ах, боже мій... - повторював він, насолоджуючись. - Ах, боже мій...»

Доплив до млина, про щось поговорив там з мужиками і повернув назад, і

на середині плеса ліг, підставляючи своє обличчя під дощ. Буркин і Альохін вже

одяглися і зібралися йти, а він усе плавав і пірнав.

- Ах, боже мій... - говорив він. - Ах, господи помилуй.

- Буде вам! - крикнув йому Буркин.

Повернулися в будинок. І тільки коли у великій вітальні нагорі запалили

лампу, і Буркин і Іван Іванович, одягнені в шовкові халати і теплі туфлі,

сиділи в кріслах, а сам Альохін, умытый, причесаний, в новому сюртуку,

ходив по вітальні, мабуть, з насолодою відчуваючи тепло, чистоту, сухе

сукня, легке взуття, і коли красива Пелагея, безшумно ступаючи по килиму і

лагідно посміхаючись, подавала на підносі чай з варенням, тільки тоді Іван

Іванич приступив до розповіді, і здавалося, що його слухали не один тільки

Буркин і Альохін, але також старі і молоді дами і військові, спокійно і

строго глядевшие з золотих рам.

- Нас два брата, - почав він, - я, Іван Іванич, і інший - Микола

Іванич, років на два молодші. Я пішов по наукового частини, став ветеринаром, а

Микола вже з дев'ятнадцяти років сидів у казенній палаті. Наш батько

Чимша-Гімалайський був з кантоністів, але, выслужив офіцерський чин, залишив

нам потомственне дворянство і именьишко. Після його смерті именьишко у нас

оттягали за борги, але, як би не було, ми дитинство провели в селі на

волі. Ми, все одно як селянські діти, дні і ночі проводили в полі, в

лісі, стерегли коней, дерли лико, ловили рибу, та інше тощо...

А ви знаєте, хто хоч раз в житті зловив йоржа або бачив восени перелітних

дроздов, як вони ясні, холодні дні гасають зграями над селом, той

вже не міський житель, і його до самої смерті буде потягувати на волю.

Мій брат сумував у казенній палаті. Роки минали, а він все сидів на

одному місці, писав все ті ж папери і думав про одне і тому, як би

у село. І ця туга у нього мало-помалу вилилася в певне бажання,

в мрію купити собі маленьку усадебку де-небудь на березі річки або

озера.

Він був добрий, лагідний чоловік, я любив його, але цьому бажанню

замкнути себе на все життя у власну садибу я ніколи не

співчував. Прийнято говорити, що людині потрібно тільки три аршини

землі. Але ж три аршини потрібні трупу, а не людині. І кажуть також

тепер, що якщо наша інтелігенція має тяжіння до землі і прагне в

садиби, то це добре. Але ж ці садиби ті ж три аршини землі.

Йти з міста, від боротьби, від побутового шуму, йти і ховатися у

себе в садибі - це не життя, це егоїзм, лінь, це свого роду

чернецтво, але чернецтво без подвигу. Людині потрібно не три аршини землі,

не садиба, а вся земна куля, вся природа, де на просторі він міг би

проявити всі властивості й особливості свого вільного духа.

Мій Брат Микола, сидячи у себе в канцелярії, мріяв про те, як він

є свої власні щі, від яких йде такий смачний запах з

всьому двору, є на зеленій травичці, спати на сонечку, сидіти цілими

години за ворітьми на лавочці і дивитися на поле і ліс. Сільськогосподарські

книжки і всякі ці поради в календарі складали його радість, кохану

духовну їжу; він любив читати і газети, але читав в них одні тільки

оголошення про те, що продаються стільки-то десятин ріллі і луки з

садибою, річкою, садом, млином, з проточними водоймами. І малювалися у

нього в голові доріжки в саду, квіти, фрукти, скворечни, карасі в ставках і,

знаєте, всяка ця штука. Ці уявні картини були різні, дивлячись

по оголошеннях, які траплялися йому, але чомусь в кожній з них

неодмінно був аґрус. Жодної садиби, ні одного поетичного кута він

не міг собі уявити без того, щоб там не було аґрусу.

- Сільське життя має свої зручності, - говорив він, бувало. -

Сидиш на балконі, п'єш чай, а на ставку твої качечки плавають, пахне так

добре... і аґрус росте.

Він креслив план свого маєтку, і кожного разу у нього на плані виходило

одне і те ж: a) панський будинок, b) людська, c), город, d) аґрус. Жив він

скупо: недоїдав, недопивал, одягався бог знає як, немов жебрак, і все

збирав і клав у банк. Страшно був жадібним. Мені було боляче дивитися на нього, і

я дещо давав йому і посилав на святах, але він і це ховав. Вже коли

задався людина ідеєю, то нічого не поробиш.

Роки йшли, перевели його в іншу губернію, минуло йому вже сорок років, а

він все читав оголошення в газетах і збирав. Потім, чую, одружився. Всі з

тією ж метою, щоб купити собі садибу з аґрусом, він одружився на

старої, некрасивою вдові, без усякого почуття, а тільки тому, що у неї

водилися деньжонки. Він і з нею теж жив скупо, тримав її впроголодь, а

гроші поклав її в банк на своє ім'я. Раніше вона була за поштмейстером і

звикла у нього до пирогів і до наливок, а у другого чоловіка і хліба чорного

не бачила вдосталь; стала чахнути від такого життя та року через три взяла і

віддала богові душу. І звичайно брат мій жодної хвилини не подумав, що він

винен у її смерті. Гроші, як горілка, роблять людину диваком. У нас в

місті помирав купець. Перед смертю наказав подати собі тарілку меду і

з'їв всі свої гроші і виграшні квитки разом з медом, щоб нікому не

дісталося. Якось на вокзалі я оглядав гурти, і в це час один

барышник потрапив під локомотив і йому відрізало ногу. Несемо ми його прийомний

спокій, кров ллє - страшне діло, а він все просить, щоб його ногу

відшукали, і все турбується; у чобіт на нозі відрізаною двадцять рублів,

як би не пропали.

- Це ви вже з іншої опери, - сказав Буркин.

- Після смерті дружини, - продовжував Іван Іванич, подумавши півхвилини, -

мій брат став виглядати собі маєток. Звичайно, хоч п'ять років

виглядай, але все ж в кінці кінців помилишся і купиш зовсім не те, про

що мріяв. Брат Микола через комісіонера, з перекладом боргу, купив сто

дванадцять десятин з панським будинком, з людської, з парком, але ні фруктового

саду, ні агрусу, ні ставків з качечками; була річка, але вода в ній кольором

як каву, тому що по одну сторону маєтку цегляний завод, а по іншу -

костопальный. Але мій Микола Іванович мало сумував; він виписав собі

двадцять кущів аґрусу, посадив і зажив поміщиком.

В минулому році я поїхав до нього провідати. Поїду, думаю, подивлюся, як

та що там. У листах своїх брат називав свій маєток так: Чумбароклова

Пустка, Гімалайське тсж. Приїхав я в «Гімалайське тсж» після полудня.

Було спекотно. Скрізь канави, паркани, огорожі, понасажены рядами ялинки, - і не

знаєш, як проїхати у двір, куди поставити коня. Йду до дому, а

назустріч мені руда собака, товста, схожа на свиню. Хочеться їй гавкати,

так лінь. Вийшла з кухні куховарка, голоногая, товста, теж схожа на

свиню, і сказала, що пан відпочиває після обіду. Входжу до брату, він сидить

у ліжку, коліна покриті ковдрою; постарів, погладшав, обрюзг; щоки, ніс

і губи тягнуться вперед, - того й гляди, хрюкнет в ковдру.

Ми обнялися і всплакнули від радості і від сумної думки, що коли-то

були молоді, а тепер обидва сіди і помирати пора. Він одягнувся і повів мене

показувати свій маєток.

- Ну, як ти тут поживаєш? - запитав я.

- Та нічого, слава богу, живу добре.

Це вже був не колишній боязкий бідолаха-чиновник, а справжній поміщик,

барин. Він вже обжився тут, звик і увійшов у смак; їв багато, в лазні

мився, повнішав, вже судився з суспільством і з обома заводами і дуже

ображався, коли мужики не називали його «ваше високоблагородіє». І про душі

своєю дбав солідно, по-панськи, і творив добрі справи не просто, а з

важливістю. А які добрі справи? Лікував мужиків від усіх хвороб содою і

касторкою і в день своїх іменин служив серед села подячний

молебень, а потім ставив піввідра, думав, що так треба. Ах, ці жахливі

піввідра! Сьогодні товстий поміщик тягне до мужиків земському начальнику за

потраву, а завтра, в урочистий день, ставить їм піввідра, а вони п'ють і

кричать ура, і п'яні кланяються йому в ноги. Зміна життя на краще,

ситість, ледарство розвивають в людині російською зарозумілість, саме нахабне.

Микола Іванович, який коли-то в казенній палаті боявся навіть для себе

особисто мати власні погляди, тепер говорив одні тільки істини, і

таким тоном, точно міністр: «Освіта необхідно, але для народу воно

передчасно», «тілесні покарання взагалі шкідливі, але в деяких випадках

вони корисні і незамінні.

- Я знаю народ і вмію з ним звертатися, - говорив він. - Мене народ

любить. Варто мені тільки пальцем ворухнути, і для мене народ зробить все,

що захочу.

І все це, зауважте, говорилося з розумною, доброю посмішкою. Він раз

двадцять повторив: «ми, дворяни», «я, як дворянин»; очевидно, вже не

пам'ятав, що дід наш був мужик, а батько - солдат. Навіть наша прізвище

Чимша-Гімалайський, в сутності несообразная, здавалася йому тепер звучної,

знатної і дуже приємною.

Але справа не в ньому, а в мені самому. Я хочу вам розповісти, яка

зміна відбулася в мені ці деякі години, поки я був в його садибі.

Ввечері, коли ми пили чай, куховарка подала до столу повну тарілку

аґрусу. Це був не куплений, а свій власний аґрус, зібраний

у перший раз з тих пір, як були посаджені кущі. Микола Іванич засміявся

і хвилину дивився на агрус, мовчки, зі сльозами, - він не міг говорити від

хвилювання, потім поклав у рот одну ягоду, подивився на мене з торжеством

дитини, який нарешті отримав свою улюблену іграшку, і сказав:

- Як смачно!

І він жадібно їв і все повторював:

- Ах, як смачно! Ти спробуй!

Було жорстко і кисло, але, як сказав Пушкін, «темряви істин нам дорожче

нас возвышающий обман». Я бачив щасливу людину, заповітна мрія

якого здійснилася так очевидно, що досяг мети життя, отримав

те, що хотів, який був задоволений своєю долею, самим собою. До моїх

думкам про людське щастя завжди чомусь домішувалося щось

сумне, тепер же, при вигляді щасливої людини, мною опанувало важкий

почуття, близьке до відчаю. Особливо важко було вночі. Мені постелили

постіль в кімнаті поряд із спальнею брата, і мені було чутно, як він не

спав і як вставав і підходив до тарілки з аґрусом і брав по ягідці. Я

міркував: як, по суті, багато задоволених, щасливих людей! Яка це

переважна сила! Ви погляньте на це життя: нахабство і ледарство

сильних, невігластво і скотоподобие слабких, кругом бідність неможлива,

тіснота, виродження, пияцтво, лицемірство, брехня... Між тим у всіх

будинках і на вулицях тиша, спокій; з п'ятдесяти тисяч живуть у

місті жодного, який би скрикнув голосно обурився. Ми бачимо тих,

які ходять на ринок за провізією, вдень їдять, вночі сплять, які

кажуть свою нісенітницю, одружуються, старіють, благодушно тягнуть на кладовище своїх

небіжчиків; але ми не бачимо і не чуємо тих, які страждають, і те, що

страшно в житті, відбувається десь за лаштунками. Всі тихо, спокійно, і

протестує одна тільки німа статистика: стільки-то з розуму зійшов,

стільки-то відер випито, стільки-то дітей загинуло від недоїдання І такий...

порядок, очевидно, потрібен; очевидно, щасливий почуває себе добре

тільки тому, що нещасні несуть свій тягар мовчки, і без цього мовчання

щастя було б неможливо. Це загальний гіпноз. Треба, щоб за дверима

кожного задоволеного, щасливої людини стояв хто-небудь з молоточком і

постійно нагадував би стуком, що є нещасні, що як би він не був

щасливий, життя рано чи пізно покаже йому свої кігті, станеться біда -

хвороба, бідність, втрати, і його ніхто не побачить і не почує, як тепер

він не бачить і не чує інших. Але людини з молоточком ні, щасливий

живе собі, і дрібні життєві турботи хвилюють його злегка, як вітер

осику, - і все гаразд.

- В ту ніч мені стало зрозуміло, як я теж був задоволений і щасливий, -

продовжував Іван Іванич, встаючи. - Я теж за обідом і на полюванні повчав, як

жити, як вірувати, як керувати народом. Я теж говорив, що навчання

світло, що освіта необхідна, але для простих людей поки досить однієї

грамоти. Свобода є благо, казав я, що без неї не можна, як без повітря,

але треба почекати. Так, я говорив так, а тепер запитую, в ім'я чого

чекати? - запитав Іван Іванович, сердито дивлячись на Буркіна. - В ім'я чого

чекати, я вас питаю? В ім'я яких міркувань? Мені кажуть, що не всі

відразу, всяка ідея здійснюється в життя поступово, свій час. Але хто

це говорить? Де докази, що це справедливо? Ви посилаєтеся на

природний порядок речей, на законність явищ, але є порядок і

законність в тому, що я, живий, мислячий людина, стою треба ровом і чекаю,

коли він заросте сам або затягне його мулом, в той час як, можливо, я

міг би перескочити через нього або побудувати через нього міст? І знову-таки,

в ім'я чого чекати? Чекати, коли немає сил жити, а між тим жити потрібно і

хочеться жити!

Я поїхав тоді від брата рано вранці, і з тих пір для мене стало

нестерпно бувати в місті. Мене пригнічують тиша і спокій, я боюся

дивитися на вікна, так як для мене тепер немає більш важкого видовища, як

щасливе сімейство, сидить навколо столу і ті, що п'ють чай. Я вже старий і не

годжуся для боротьби, я нездатний навіть ненавидіти. Я тільки сумую душевно,

дратуюся, досадую, ночами у мене горить голова від наплив думок, і я

не можу спати... Ах, якщо б я був молодий!

Іван Іванович пройшовся схвильовано з кутка в куток і повторив:

- Якщо б я був молодий!

Він раптом підійшов до Альохіну і став потискувати йому то одну руку, то

іншу.

- Павло Константиныч, - промовив він благальним голосом, - не

заспокоюйтесь, не давайте присипляти себе! Поки молоді, сильні, бадьорі, не

втомлюйтеся робити добро! Щастя немає і не повинно його бути, а якщо в житті

є сенс і мета, то сенс це і мета зовсім не в нашій щастя, а в

чомусь більш розумному і великому. Робіть добро!

І все це Іван Іванович промовив з жалюгідною, просящею посмішкою, як

ніби просив особисто для себе.

Потім всі троє сиділи в кріслах, в різних кінцях вітальні, і мовчали.

Розповідь Івана Івановича не задовольнив ні Буркіна, ні Альохіна. Коли з

золотих рам дивилися генерали і дами, які в сутінках здавалися живими,

слухати розповідь про бідолаху-чиновника, який їв аґрус, було нудно.

Хотілося чомусь говорити і слухати про витончених людей, про жінок. І те,

вони сиділи у вітальні, де все - і люстра в чохлі, і крісла, і килими

під ногами говорили, що тут колись ходили, сиділи, пили чай ось ці

самі люди, які дивилися тепер з рам, і те, що тут тепер безшумно

ходила красива Пелагея, - це було краще всяких оповідань.

Альохіну сильно хотілося спати, він встав по господарству рано, у третьому

годині ранку, і тепер у нього злипалися очі, але він боявся, як би гості не

сталі без нього розповідати що-небудь цікаве, і не йшов. Розумно,

справедливо було те, що тільки що говорив Іван Іванич, він не вникав;

гості говорили не про крупі, не про сіні, не про дьогті, а про щось, що не мало

прямого відношення до його життя, і він був радий і хотів, щоб вони

продовжували...

- Однак пора спати, - сказав Буркин, піднімаючись. - Дозвольте

побажати вам спокійної ночі.

Альохін попрощався і пішов до себе вниз, а гості залишилися нагорі. Їм

обом відвели на ніч велику кімнату, де стояли дві старі дерев'яні

ліжка з різьбленими прикрасами і в кутку було розп'яття з слонової кістки; від

їх постелей, широких, прохолодних, які постилала красива Пелагея,

приємно пахло свіжим білизною.

Іван Іванович мовчки роздягнувся і ліг.

- Господи, прости нас грішних! - промовив він і вкрився з головою.

Від його трубочки, що лежала на столі, сильно пахло тютюновим перегаром,

і Буркин довго не спав і все ніяк не міг зрозуміти, звідки цей важкий

запах.

Дощ стукав у вікна всю ніч.

  

<<< Зміст розділу. Всі розповіді Чехова