Вся бібліотека >>>

Зміст розділу >>>

 


Антон Павлович Чехов

Російська класична література

Антон Павлович Чехов


 

Нудна історія (із записок старої людини)

 

 

Є в Росії заслужений професор Микола Степанович такий-то, таємний радник і кавалер; у нього так багато росіян і іноземних орденів, що коли йому доводиться надягати їх, то студенти величають його іконостасом. Знайомство у нього саме аристократичне; принаймні за останні 25-30 років в Росії немає і не було такого знаменитого вченого, з яким він не був би коротко знайомий. Тепер дружити йому не з ким, але якщо говорити про минуле, то довгий список його славних друзів закінчується такими іменами, як Пирогов, Кавелін і поет Некрасов, дарували його самою щирою і теплою дружбою. Він складається членом всіх росіян і трьох закордонних університетів. І інше, та інше. Все це і багато чого, що ще можна було б сказати, складає те, що зветься моїм ім'ям.

Це моє ім'я популярно. В Росії воно відоме кожному грамотній людині, а за границею воно згадується з кафедр з доданням відомий і поважний. Належить воно до числа тих небагатьох щасливих імен, лаяти які або згадувати їх всує, в публіці і в пресі вважається ознакою поганого тону. Так це і повинно бути. Адже з моїм ім'ям тісно пов'язано поняття про людину знаменитому, багато обдарованого і безсумнівно корисному. Я працьовитий і витривалий, як верблюд, а це важливо, і талановитий, а це ще важливіше. До того ж, до слова сказати, я вихована, скромний і чесний малий. Ніколи я не пхав свого носа в літературу і політику, не шукав популярності в полеміці з невігласами, не читав промов ні на обідах, ні на могилах своїх товаришів... Взагалі на моєму вченому імені немає жодної плями і поскаржитися йому не на що. Воно щасливо.

Носить це ім'я, тобто я, зображую з себе чоловіка 62 років, з лисою головою, з вставними зубами і з невиліковним tic'ом. Наскільки блискуче і красиво моє ім'я, настільки тускл і безобразен я сам. Голова і руки в мене тремтять від слабкості; шия, як у однієї тургенєвській героїні, схожа на ручку контрабаса, запалі груди, спина вузька. Коли я кажу або читаю, рот в мене кривиться в сторону; коли посміхаюся - все обличчя покривається старчески неживі зморшками. Немає нічого значного в моїй жалюгідної постаті; хіба коли буваю я хворий tic'ом, у мене з'являється якесь особливе вираз, який у всякого, при погляді на мене, має бути, викликає сувору значну думка: "мабуть, цей чоловік скоро помре".

Читаю я як і раніше не так; як і раніше, я можу утримувати увагу слухачів протягом двох годин. Моя пристрасність, літературність викладу і гумор роблять майже непомітними недоліки мого голоси, а він у мене сухий, різкий і співучий, як у ханжі. Пишу ж я дурно. Той шматочок мого мозку, який завідує писательскою здатністю, відмовився служити. Пам'ять моя ослабла, в думках недостатньо послідовності, і, коли я викладаю їх на папері, мені щоразу здається, що я втратив чуття до їх органічної зв'язку, конструкція одноманітна, фраза мізерна і боязко. Часто пишу я не те, що хочу; коли пишу кінець, не пам'ятаю початку. Часто я забуваю звичайні слова, і завжди мені доводиться витрачати багато енергії, щоб уникати у листі зайвих фраз і непотрібних ввідних пропозицій і інше ясно свідчить про занепад розумової діяльності. І чудово, що простіше лист, тим болісніше моє напруга. За науковою статтею я відчуваю себе набагато вільніше і розумніше, ніж за вітальним листом або доповідною запискою. Ще одне: писати німецькою або англійською для мене легше, ніж по-російськи.

Що стосується мого теперішнього способу життя, то перш за все я повинен відзначити безсоння, яку страждаю останнім часом. Якщо б мене запитали: що становить тепер головну і основну рису твого існування? Я відповів би: безсоння. Як і раніше, за звичкою, в рівному опівночі я роздягаюся і лягаю в постіль. Засинаю я скоро, але в другому годині прокидаюся, і з таким почуттям, ніби зовсім не спала. Доводиться вставати з ліжка і запалювати лампу. Годину чи дві я ходжу з кутка в куток по кімнаті і розглядаю давно знайомі картини і фотографії. Коли набридає ходити, сідаю за свій стіл. Сиджу я непорушно, ні про що не думаючи і не відчуваючи ніяких бажань; якщо переді мною лежить книга, то машинально я придвигаю її до собі й читаю без всякого інтересу. Так, нещодавно в одну ніч я прочитав машинально цілий роман під дивною назвою: "Про що співала ластівка". Або ж я, щоб зайняти свою увагу, змушую себе вважати до тисячі, або уявляю обличчя кого-небудь з товаришів і починаю згадувати: в якому році і за яких обставин він поступив на службу? Люблю прислухатися до звуків. За дві кімнати від мене швидко проговорить щось у маренні моя дочка Ліза, то дружина пройде через залу зі свічкою і неодмінно втратить коробку з сірниками, то скрипнет рассыхающийся шкап або несподівано загуде пальник в лампі - і всі ці звуки чомусь хвилюють мене.

Не спати вночі - значить, кожну хвилину усвідомлювати себе ненормальним, а тому я з нетерпінням чекаю ранку і дня, коли я маю право не спати. Проходить багато довгого часу, перш ніж на дворі закричить півень. Це мій перший благовеститель. Як тільки він прокричить, я вже знаю, що через годину внизу прокинеться швейцар і, сердито кашляючи, піде навіщось вгору по сходах. А потім за вікнами почне потроху бліднути повітря, пролунають на вулиці голоси...

День починається у мене приходом дружини. Вона входить до мені в спідниці, незачесана, але вже вмита, пахне квітковим одеколоном, і з таким виглядом, ніби увійшла ненавмисно, і всякий раз говорить одне і те ж:

- Вибач, я на хвилинку... Ти знову не спав?

Потім вона гасить лампу, сідає біля столу і починає говорити. Я не пророк, але заздалегідь знаю, про що буде мова. Щоранку одне і те ж саме. Звичайно, після тривожних розпитувань про моє здоров'я, вона раптом згадує про нашого сина офіцера, що служить у Варшаві. Після двадцятого числа кожного місяця ми висилаємо йому за 50 рублів - це головним чином і служить темою для нашої розмови.

- Звичайно, це нам важко, - зітхає жінка, -але поки він остаточно не став на ноги, ми зобов'язані допомагати йому. Хлопчик на чужій стороні, платня маленьке... Втім, якщо хочеш, наступного місяця ми пошлемо йому не п'ятдесят, а сорок. Як ти думаєш?

Щоденний досвід міг би переконати дружину, що витрати не стають менше тому, що ми часто говоримо про них, але дружина моя не визнає досвіду і акуратно щоранку розповідає і про нашому офіцера, і про те, що хліб, славу богу, став дешевше, а цукор подорожчав на дві копійки - і все це таким тоном, наче повідомляє мені новину.

Я слухаю, машинально поддакиваю і, ймовірно, тому, що не спав ніч, дивні, небажані думки оволодівають мною. Я дивлюся на свою дружину і дивуюся, як дитина. У подиві я запитую себе: невже ця стара, дуже повна, незграбна жінка, з тупим виразом дріб'язкової турботи і страху перед шматком хліба, з поглядом, отуманенным постійними думками про борги і потреби, яка вміє говорити тільки про витрати і посміхатися тільки дешевизні - невже ця жінка була колись тієї самої тоненької Варею, яку я пристрасно полюбив за гарний, ясний розум, за чисту душу, красу і, як Отелло Дездемону, за "состраданье" до моєї науки? Невже це та сама дружина моя Варя, яка колись народила мені сина?

Я напружено вдивляюся в обличчя сирої, незграбною баби, шукаю в ній свою Варю, але від минулого у ній уцілів тільки страх за моє здоров'я, та ще манера моя платня називати нашим платнею, мою шапку - нашої шапкою. Мені боляче дивитися на неї, і щоб заспокоїти її хоч трохи, я дозволяю їй говорити що завгодно, і навіть мовчу, коли вона несправедливо судить про людей або карає мене за те, що я не займаюся практикою і не видаю підручників.

Закінчується наша розмова завжди однаково. Дружина раптом згадує, що я ще не пив чаю, і лякається.

- Що ж це я сиджу? - каже вона, піднімаючись. - Самовар давно на столі, а я тут балакаю. Яка я стала беспамятная, господи!

Вона швидко йде і зупиняється біля дверей, щоб сказати:

- Ми Єгору повинні за п'ять місяців. Ти це знаєш? Не слід запускати платні прислузі, скільки разів я казала! Віддати за місяць десять рублів набагато легше, ніж за п'ять місяців-п'ятдесят!

Вийшовши за двері, вона знову зупиняється і каже:

- Нікого мені так не шкода, як нашу бідну Лізу. Навчається дівчинка в консерваторії, постійно в гарному товаристві, а одягнена бог знає як. Така шубка, що на вулицю соромно показатися. Будь вона чия-небудь інша, це б ще нічого, але ж всі знають, що її батько знаменитий професор, таємний радник!

І, попрекнув мене моїм ім'ям і чином, вона нарешті йде. Так починається мій день. Триває він не краще.

Коли я п'ю чай, до мене входить моя Ліза, в шубці, в шапочці і з нотами, вже зовсім готова, щоб йти в консерваторію. Їй 22 року. На вигляд вона молодша, гарна собою і трошки схожа на мою дружину в молодості. Вона ніжно цілує мене у скроню і в руку і говорить:

- Добридень, татусю. Ти здоровий?

У дитинстві вона дуже любила морозиво, і мені часто доводилося водити її в кондитерську. Морозиво для неї було мірилом всього прекрасного. Якщо їй хотілося похвалити мене, то вона казала: "Ти, тато, вершковий". Один пальчик називався у неї фісташковим, інший вершковим, третій малиновим і т. д. Звичайно, коли вранці вона приходила до мене вітатися, я посадив її до себе на коліна і, цілуючи її пальчики, примовляв:

- Вершковий... фісташковий... лимонний...

І тепер, по старій пам'яті, я цілую пальці Лізи і бурмочу: "фісташковий... вершковий... лимонний...", але виходить у мене зовсім не те. Я холодний, як морозиво, і мені соромно. Коли входить до мені дочка і торкається губами мого скроні, я здригаюся, точно в скроню жалить мене бджола, напружено посміхаюся і відвертаю своє обличчя. З тих пір, як я страждаю безсонням, в моєму мозку цвяхом сидить питання: дочка моя часто бачить, як я, старий, знаменитий чоловік, болісно червонію тому, що повинен лакея; вона бачить, як часто турбота про дрібних боргах змушує мене кидати роботу і цілими годинами ходити з кутка в куток і думати, але чому ж вона ні разу потайки від матері не прийшла до мене і не шепнула: "Батько, ось мої годинник, браслети, сережки, сукні... Донеси все це, тобі потрібні гроші..."? Чому вона, бачачи, як я і мати, піддавшись помилковому почуттю, намагаємося приховати від людей свою бідність, через що вона не відмовиться від дорогого задоволення займатися музикою? Я б не прийняв ні годин, ні браслетів, ні жертв, бережи мене бог, - мені це не потрібно.

До речі я згадую і про свого сина, варшавського офіцера. Це розумний, чесний і твереза людина. Але мені цього мало. Я думаю, якщо б у мене був батько старий і якщо б я знав, що у нього бувають хвилини, коли він соромиться своєї бідності, то офіцерське місце я віддав би кому-небудь іншому, а сам найнявся б працівники. Подібні думки про дітей отруюють мене. До чого вони? Таїти в собі зле почуття проти звичайних людей за те, що вони не герої, може тільки вузький або озлоблена людина. Але досить про цьому.

Без чверті десять треба йти до моїм милим хлопчикам читати лекцію. Одягаюся і йду по дорозі, яка знайома мені вже 30 років і має для мене свою історію. Ось великий сірий будинок з аптекою; тут коли стояв маленький будиночок, а в ньому була портерная; в цій портерній я обдумував свою дисертацію і написав перше любовне лист до Варі. Писав олівцем на аркуші з заголовком "Historia morbi". (6) бакалійна крамничка; коли-то порався в ній жидок, який продавав мені в борг цигарки, потім товста баба, любила студентів за те, що "у кожного з них матір є"; тепер сидить рудий купець, дуже байдужа людина, п'є чай з мідного чайника. А ось похмурі, давно не ремонтовані університетські ворота; нудьгуючий двірник у кожусі, мітла, купи снігу... свіжого хлопчика, що приїхав з провінції і воображающего, що храм науки в насправді храм, такі ворота не можуть зробити здорового враження. Взагалі ветхість університетських будівель, похмурість коридорів, кіптява стін, недолік світла, сумовитий вид ступенів, вішалок і лавок в історії російської песимізму займають одне з перших місць на ряду причин привертають... Ось і наш сад. З тих пір, як я був студентом, він, здається, не став ні краще, ні гірше. Я його не люблю. Було б набагато розумніше, якби замість чахоточных лип, жовтої акації і рідкісною, стриженої бузку росли тут високі сосни і хороші дуби. Студент, настрій якого в більшості створюється обстановкою, на кожному кроці, там, де він навчається, повинен бачити перед собою тільки високе, сильне і витончене... Береже його бог від худих дерев, розбитих вікон, сірих стін і дверей, оббитих рваною клейонкою.

Коли я підходжу до свого ганку, двері відчиняються і мене зустрічає мій старий товариш по службі, одноліток і тезка швейцар Микола. Впустивши мене, він крякає і каже:

- Мороз, ваше превосходительство!

Або ж, якщо моя шуба мокра, то:

- Дощик, ваше превосходительство!

Потім він біжить попереду мене і відчиняє на моєму шляху всі двері. В кабінеті він дбайливо знімає з мене шубу і в цей час встигає повідомити мені яку-небудь університетську новину. Завдяки короткому знайомства, яке існує між усіма університетськими швейцарами і сторожами, йому відомо все, що відбувається на чотирьох факультетах, в канцелярії, в кабінеті ректора, в бібліотеці. Чого тільки він не знає? Коли у нас злобою дня буває, наприклад, відставка ректора чи декана, то я чую, як він, розмовляючи з молодими сторожами, називає кандидатів і тут же пояснює, що такого-то не затвердить міністр, такий-то сам відмовиться, потім заглиблений у фантастичні подробиці про якихось таємничих паперах, отриманих в канцелярії, про секретному розмові, колишньому нібито у міністра з піклувальником і т. п. Якщо виключити ці подробиці, то в загальному він майже завжди виявляється правим. Характеристики, що робляться ним кожному з кандидатів, своєрідні, але теж вірні. Якщо вам потрібно дізнатися, в якому році хто захищав дисертацію, вступив на службу, вийшов у відставку або помер, то закличте до собі на допомогу величезну пам'ять цього солдата, та він не тільки назве вам рік, місяць та число, але і повідомить подробиці, якими супроводжувалося те чи інша обставина. Так пам'ятати може тільки той, хто любить.

Він зберігач університетських переказів. Від своїх попередників-швейцарів він отримав у спадок багато легенд з університетського життя, додав до цього багатства багато свого добра, видобутого за час служби, і якщо хочете, він розповість вам багато довгих і коротких історій. Він може розповісти про незвичайні мудреців, знали всі, про чудових трудівників, не спали по тижнях, про численних мучеників і жертв науки; добро торжествує у нього над злом, слабкий завжди перемагає сильний, мудрий дурного, скромний гордого, молодий старого... Немає потреби приймати всі ці легенди й небилиці за чисту монету, але процідіть їх, і у вас на фільтрі залишиться те, що потрібно: наші хороші традиції та імена справжніх героїв, визнаних усіма.

В нашому суспільстві все відомості про вчених світі вичерпуються анекдотами про незвичайну неуважності старих професорів і двома-трьома дотепами, які приписуються то Груберу, то мені, то Бабухину. Для освіченого суспільства цього мало. Якщо б воно любило науку, вчених і студентів так, як Микола, те його література давно б вже мала цілі епопеї, оповіді і житія, яких, на жаль, вона не має тепер.

Повідомивши мені новину, Микола надає своєму обличчю суворе вираз, і у нас починається ділова розмова. Якби в цей час хто-небудь сторонній послухав, як Микола вільно звертається з термінологією, то, мабуть, міг би подумати, що це вчений, замаскований солдатом. До речі, чутки про вченості університетських сторожів сильно перебільшені. Правда, Микола знає більше сотні латинських назв, вміє зібрати кістяк, іноді приготувати препарат, розсмішити студентів який-небудь довгою наукового цитатою, але, наприклад, нехитра теорія кровообігу для нього і тепер так само темна, як 20 років тому.

За столом у кабінеті, низько нахилившись над книгою або препаратом, сидить мій прозектор Петро Гнатович, працьовитий, скромний, але безталанний чоловік, років 35, вже плішивий і з великим животом. Працює він від ранку до ночі, читає масу, відмінно пам'ятає все прочитане - і в цьому щодо цього він не чоловік, а золото; в іншому ж інше - це ломова кінь, або, як інакше кажуть, вчений тупиця. Характерні риси ломового коня, відрізняють його від таланту, такі: кругозір його тісний і різко обмежений спеціальністю; поза своїм фахом він наївний, як дитина. Пам'ятається, якось вранці я увійшов в кабінет і сказав:

- Уявіть, яке нещастя! Кажуть, Скобелєв помер.

Микола перехрестився, а Петро Гнатович обернувся до мені і запитав:

- Який це Скобелєв?

Іншого разу - це було дещо раніше - я оголосив, помер професор Перов. Шановний Петро Гнатович запитав:

- А що він читав?

Здається, запій у нього під самим вухом Патті, напади на Росію полчища китайців, якби землетрус, він не пошевельнется ні одним членом і спокійнісінько буде дивитися прищуленим оком у свій мікроскоп. Одним словом, до Гекуби йому немає ніякого діла. Я б дорого дав, щоб подивитися, як цей сухар спить зі своєю дружиною.

Інша риса: фанатична віра в непогрішність науки і головним чином всього того, що пишуть німці. Він впевнений в собі, у своїх препаратах, знає мету життя і абсолютно незнайомий з сумнівами і розчаруваннями, від яких сивіє таланти. Рабське поклоніння авторитетам і відсутність потреби самостійно мислити. Переконати його в чому-небудь важко сперечатися з ним неможливо. Извольте-ка посперечатися з людиною, яка глибоко переконаний, що найкраща наука-медицина, найкращі люди - лікарі, найкращі традиції - медичні. Від недоброго медичного минулого уціліла тільки одна традиція - білий галстук, який носять тепер доктора; для вченого ж і взагалі освіченої людини можуть існувати тільки традиції загальноуніверситетські, без всякого розподілу їх на медичні, юридичні і т. п., але Петру Ignat'eviču важко погодитися з цим, і він готовий сперечатися з вами до страшного суду.

Майбутність його видається мені ясно. За всю свою життя він приготує кілька сотень препаратів незвичайної чистоти, напише багато сухих, дуже пристойних рефератів, зробить з десяток сумлінних перекладів, але пороху не вигадає. Для пороху потрібні фантазія, винахідливість, вміння вгадувати, а у Петра Гнатовича немає нічого подібного. Коротше кажучи, це не господар у науці, а працівник.

Я, Петро Гнатович і Микола говоримо упівголоса. Нам трошки не по собі. Відчуваєш щось особливе, коли за дверима морем гуде аудиторія. За 30 років я не звик до цього почуття і відчуваю його щоранку. Я нервово застегиваю сюртук, ставлю Миколі зайві питання, серджуся... Схоже на те, як ніби я трушу, але це не боягузтво, а щось інше, чого я не в стані ні назвати, ні описати.

Без усякої потреби я дивлюся на годинник і кажу:

- Що ж? Треба йти.

І ми простуємо в такому порядку: попереду йде Микола з препаратами або з атласами, за ним-я, а за мною, скромно поникнув головою, крокує тяглової копальня; або ж, якщо потрібно, попереду на ношах несуть труп, за трупом йде Микола і т. д. При моїй появі студенти встають, потім сідають, і шум моря раптово стихло. Настає штиль.

Я знаю, про що буду читати, але не знаю, як буду читати, з чого почну й чим скінчу. В голові немає жодної готової фрази. Але варто мені тільки оглянути аудиторію (вона побудована у мене амфітеатром) і вимовити стереотипне "в минулій лекції ми зупинилися на...", як фрази довгою вервечкою вилітають з моєї душі, і - пішла писати губернія! Кажу я нестримно швидко, пристрасно і, здається, немає тієї сили, яка могла б перервати протягом моєї промови. Щоб добре читати, тобто цікаво і з користю для слухачів, потрібно, крім таланту, мати ще вправність і досвід, потрібно володіти ясним поданням про своїх силах, про тих, кому читаєш, і про те, що складає предмет твоєї мови. Крім того, треба бути людиною собі на розумі, стежити пильно і ні на одну секунду не втрачати з поля зору.

Хороший диригент, передаючи думку композитора, робить відразу двадцять справ: читає партитуру, махає паличкою, стежить за співаком, робить рух у бік то барабана, то валторни та ін. Те ж саме і я, коли читаю. Переді мною півтораста осіб, не схожих одне на інше, і триста очей, що дивляться мені прямо в обличчя. Мета моя-перемогти цю багатоголову гідру. Якщо я кожну хвилину, поки читаю, маю чітке уявлення про ступінь її уваги й про силу розуміння, то вона в моїй владі. Інший мій супротивник сидить в мені самому. Це - нескінченна різноманітність форм, явищ і законів і безліч ними обумовлених своїх і чужих думок. Кожну хвилину я повинен мати спритність вихоплювати з цього величезного матеріалу найважливіше і потрібне і так само швидко, як тече моя мова, висловлювати свою думку у таку форму, яка була б доступна розумінню гідри і порушувала б її увагу, причому треба пильно стежити, щоб думки не передавалися по мірі їх накопичення, а у відомому порядку, необхідному для правильної компонування картини, яку я хочу намалювати. Далі я прагну, щоб моя мова була литературна, визначення короткі і точні, фраза можливо проста і красива. Кожну хвилину я повинен осаджувати себе і пам'ятати, що в моєму розпорядженні є лише годину і сорок хвилин. Одним словом, роботи чимало. В один і той же час доводиться зображати з себе і вченого, і педагога, і оратора, і погано, якщо оратор переможе у вас педагога і вченого, або навпаки.

Читаєш чверть, півгодини і ось помічаєш, що студенти починають поглядати на стелю, на Петра Гнатовича, один полізе за хусткою, інший сяде зручніше, третій посміхнеться своїм думкам... означає, що увагу стомлене. Потрібно вжити заходів. Користуючись першим зручним нагодою, я кажу якийсь каламбур. Всі півтораста осіб широко посміхаються, очі весело блищать, чується ненадовго гул моря... Я теж сміюся. Увагу освежилось, і я можу продовжувати.

Ніякої спорт, ніякі розваги та ігри ніколи не доставляли мені такого задоволення, як читання лекцій. Тільки на лекції я міг весь віддаватися пристрасті і розумів, що натхнення не вигадка поетів, а існує насправді. І я думаю, Геркулес після самого пікантного з своїх подвигів не відчував такого солодкої знемоги, яке переживав я всякий раз після лекцій.

Це було колись. Тепер же на лекціях я відчуваю одне тільки мука. Не проходить і півгодини, як я починаю відчувати непереможну слабкість в ногах і плечах; сідаю в крісло, але сидячи читати я не звик; через хвилину піднімаюся, продовжую стоячи, потім знову сідаю. У роті сохне, голос сипнет, голова паморочиться... Щоб приховати від слухачів своє стан, я то і справа п'ю воду, кашляю, часто сморкаюсь, точно мені заважає нежить, невпопад кажу каламбури і в кінці кінців оголошую перерву раніше, ніж слід. Але головним чином мені соромно.

Мої совість і розум кажуть мені, що найкраще, що я міг би тепер зробити, - це прочитати хлопчикам прощальну лекцію, сказати їм останнє слово, благословити їх і поступитися своє місце людині, який молодший і сильніший за мене. Але нехай судить мене бог, у мене не вистачає мужності вчинити по совісті.

До несчастию, я не філософ і не богослов. Мені відмінно відомо, що проживу я ще не більше півроку; здавалося б, тепер мене повинні б найбільше займати питання про загробні сутінках і про тих видіннях, які відвідають мій могильний сон. Але чому-то моя душа не хоче знати цих питань, хоча розум і усвідомлює всю їх важливість. Як 20-30 років тому, так і тепер, перед смертю, мене цікавить тільки одна наука. Випускаючи останній подих, я все-таки буду вірити, що наука - найважливіше, саме прекрасне і потрібне в житті людини, що вона завжди була і буде вищим проявом любові і що тільки нею одною людина переможе природу і себе. Віра ця, бути може, наївна і несправедливе в своїй основі, але я не винен, вірю так, а не інакше; перемогти ж у собі цієї віри я не можу.

Але не в цьому справа. Я тільки прошу зійти до моєї слабкості і зрозуміти, що відірвати від кафедри і учнів людини, якого долі кісткового мозку цікавлять більше, ніж кінцева мета світобудови, рівнозначно тому, якби його взяли і забили в труну, не чекаючи, поки він помре.

Від безсоння і внаслідок напруженої боротьби з возрастающею слабкістю, зі мною відбувається щось дивне. Серед лекції до горла раптом підступають сльози, починають свербіти очі, і я відчуваю пристрасне, істеричне бажання простягнути вперед руки і голосно поскаржитися. Мені хочеться прокричати гучним голосом, що мене, знаменитого людини, доля присудила до смертної кари, що через якихось півроку тут аудиторії буде господарювати вже інший. Я хочу прокричати, що я отруєний; нові думки, яких не знав я раніше, отруїли останні дні життя мого і продовжують жалити мій мозок, як москіти. І в цей час моє становище представляється таким жахливим, що мені хочеться, щоб всі мої слухачі жахнулися, схопилися з місць і в панічному страху, з відчайдушним криком кинулися до виходу.

Не легко переживати такі хвилини.

 

 

II

Після лекції я сиджу у себе вдома і працюю. Читаю журнали, дисертації або готуюся до наступної лекції, іноді пишу що-небудь. Працюю з перервами, так як доводиться приймати відвідувачів.

Чується дзвінок. Це товариш прийшов поговорити про справі. Він входить до мене з капелюхом, з палицею і, простягаючи до мене ту і іншу, каже:

- Я на хвилину, на хвилину! Сидите, collega! Тільки два слова!

Першим ділом ми намагаємося показати один одному, що ми обидва надзвичайно ввічливі і дуже раді бачити один одного. Я посадила його в крісло, а він садовить мене; при цьому ми обережно погладжуємо один одного по талиям, торкаємося гудзиків, і схоже на те, ніби ми ощупываем один одного і боїмося обпектися. Обидва сміємося, хоча не говоримо нічого смішного. Сівши, нахиляємося один до одного головами і починаємо говорити напівголосно. Як б серцево ми не були розташовані один до одного, ми не можемо, щоб не золотити нашої мови всякої китайщиной, на кшталт: "ви зволили справедливо помітити", або "як я вже мав честь вам сказати", не можемо, щоб не реготати, якщо хто з нас дотеп, хоча б невдало. Скінчивши говорити про справу, товариш рвучко встає й, розмахуючи капелюхом в бік моєї роботи, починає прощатися. Знову мацаємо один одного і сміємося. Проводжаю до передньої; тут допомагаю товаришеві надіти шубу, але він всіляко ухиляється від цієї високої честі. Потім, коли Єгор відчиняє двері, товаришу запевняє мене, що я застуджуся, а я роблю вигляд, що готовий йти за ним навіть на вулицю. І коли, нарешті, я повертаюся до себе в кабінет, обличчя моє все ще продовжує посміхатися, мабуть, за інерцією.

Трохи згодом, інший дзвінок. Хтось входить в передню, довго роздягається і кашляє. Єгор доповідає, що прийшов студент. Я кажу: проси. Через хвилину входить до мене молодий чоловік приємної зовнішності. Ось вже рік, як ми з ним знаходимося в натягнутих відносинах: він огидно відповідає мені на іспитах, а я ставлю йому одиниці. Таких молодцов, яких я, висловлюючись на студентському мовою, ганяю або проваливаю, у мене щорічно набирається чоловік сім. Ті з них, які не витримують іспиту за нездатності або по хворобі, звичайно несуть свій хрест терпляче і не торгуються зі мною; торгуються ж і ходять до мене додому тільки сангвініки, широкі натури, яким дротик на іспитах псує апетит і заважає акуратно відвідувати оперу. Першим я мирволю, а друге ганяю по цілому році.

- Сідайте, - кажу я гостю. - Що скажете?

- Вибачте, професоре, за турботу... -починає він, заїкаючись і не дивлячись мені в обличчя. - Я б не посмів турбувати вас, якщо б не... Я тримав у вас іспит вже п'ять разів і... і зрізався. Прошу вас, будьте ласкаві, поставте мені задовільно, тому що...

Аргумент, який всі ледарі наводять на свою користь, завжди один і той же: вони чудово витримали по всім предметам і зрізалися тільки на моєму, і це тим більше дивно, що на мою предмету вони займалися завжди дуже старанно і знають його чудово; зрізалися ж вони завдяки якомусь незрозумілому непорозуміння.

- Вибачте, мій друже, - кажу я гостю, -поставити вам задовільно я не можу. Підіть ще почитайте лекції і приходьте. Тоді побачимо.

Пауза. Мені приходить бажання трошки помучити студента за те, що пиво і оперу він любить більше, ніж науку, і я кажу, зітхнувши:

- По-моєму, найкраще, що ви можете тепер зробити, це - зовсім залишити медичний факультет. Якщо при ваших здібностях вам ніяк не вдається витримати іспит, то, очевидно, у вас немає ні бажання, ні покликання бути лікарем.

Особа сангвініка витягується.

- Пробачте, професоре, - посміхається він, - але це було б з мого боку, щонайменше, дивно. Провчитися п'ять років і раптом... піти!

- Ну, так! Краще втратити даром п'ять років, ніж потім все життя займатися справою, яку не кохаєш.

Але зараз же мені стає шкода його, і я поспішаю сказати:

- Втім, як знаєте. Отже, почитайте ще трошки і приходьте.

- Коли? - глухо запитує ледар.

- Коли хочете. Хоч завтра.

І в його добрих очах я читаю: "Прийти-то можна, але ж ти, скотино, знову мене проженеш!"

- Звичайно, - кажу я, - ви не станете вчені тому, що будете у мене екзаменуватися ще п'ятнадцять разів, але це виховає у вас характер. І на тому спасибі.

Настає мовчання. Я піднімаюся і чекаю, коли піде гість, а він стоїть, дивиться на вікно, смикає свою борідку і думає. Стає нудно.

Голос у сангвініка приємний, соковитий, очі розумні, глузливі, особа добросердий, кілька пом'яте від частого вживання пива і довгого лежанья на дивані; мабуть, він міг би розповісти багато цікавого про оперу, про свої любовні походеньки, про товаришів, яких він любить, але, на жаль, говорити про це не прийнято. А я б охоче послухав.

- Професор! Даю вам чесне слово, що якщо ви поставите мені задовільно, то я...

Як тільки справа дійшла до "чесного слова", я махаю руками і сідаю за стіл. Студент думає ще хвилину і каже понуро:

- В такому разі прощайте... Вибачте.

- Прощавайте, мій друг. Доброго здоров'я.

Він нерішуче йде в передню, повільно одягається там і, вийшовши на вулицю, ймовірно, знову довго думає; нічого не придумавши, крім "старого чорта" на мою адресу, він йде в поганий ресторан пити пиво і обідати, а потім до себе додому спати. Мир праху твоєму, чесний трудівник!

Третій дзвінок. Входить молодий доктор у новій чорній парі, в золотих окулярах і, звичайно, в білій краватці. Рекомендується. Прошу сідати і питаю, що завгодно. Не без хвилювання молодий жрець науки починає говорити мені, що в цьому році він витримав іспит на докторанта і що йому залишається тепер тільки написати дисертацію. Йому хотілося б попрацювати у мене, під моїм керівництвом, і я б дуже зобов'язав його, якби дав йому тему дисертації.

- Дуже радий бути корисним, колега, - кажу я, - але давайте спочатку зспіваємося щодо того, що таке дисертація. Під цим словом прийнято розуміти твір, що становить продукт самостійного творчості. Чи Не так? Твір же, написане на чужу тему і під чужим керівництвом, називається інакше...

Докторант мовчить. Я спалахую і зриваюся з місця.

- Що ви всі до мене ходіть, не розумію? -кричу я сердито. - Крамничка у мене, чи що? Я не торгую темами! В тисячу перший раз прошу вас залишити мене в спокої! Вибачте яка неделікатність, але мені, нарешті, це набридло!

Докторант мовчить, і тільки близько його скул виступає легка фарба. Обличчя його виражає глибоку повагу до мого знаменитого імені і вченості, а по очах я бачу, що він зневажає і мій голос, і мою жалюгідну постать, і нервову жестикуляцію. У своєму гніві я представляюся йому диваком.

- У мене не лавочка! - я серджуся. - І дивовижне справа! Чому ви не хочете бути самостійними? Чому вам так противна свобода?

Кажу я багато, а він все мовчить. В кінці кінців я мало-помалу стихаю і, зрозуміло, здаюся. Докторант отримає від мене тему, якої гріш ціна, напише під моїм наглядом нікому не потрібну дисертацію з гідністю витримає нудний диспут і не отримає потрібну йому вчений ступінь.

Дзвінки можуть слідувати один за іншим без кінця, але я тут обмежуся лише чотирма. Б'є четвертий дзвінок, і я чую знайомі кроки, шарудіння сукні, милий голос...

18 років тому помер мій товариш окуліст і залишив після себе семирічну доньку Катю і тисяч шістдесят грошей. У своєму заповіті він призначив опікуном мене. До десяти років Катя жила в моїй родині, потім була віддана в інститут і живала в мене тільки в літні місяці, під час канікул. Займатися її вихованням було мені ніколи, я спостерігав її тільки уривками, і тому про дитинство її можу сказати дуже небагато.

Перше, що я пам'ятаю і люблю за спогадами, це - незвичайну довірливість, з якою вона увійшла в мій дім, лікувалася у лікарів і яка завжди світилася на її личку. Бувало, сидить де-небудь у сторонці з підв'язаною щокою і неодмінно дивиться на що-небудь з увагою; бачить вона в цей час, як я пишу і перегортаю книги, або як клопочеться дружина, або як кухарка на кухні чистить картоплю, або як грає собака, у неї завжди незмінно очі виражали одне і те ж, а саме: "Все, що робиться на цьому світі, все прекрасно і розумно". Вона була цікава і дуже любила говорити зі мною. Бувало, сидить за столом проти мене, стежить за моїми рухами і задає питання. Їй цікаво знати, що я читаю, що роблю в університеті, не боюся трупів, куди діваю свою платню.

- Студенти б'ються в університеті? -запитує вона.

- Б'ються, мила.

- А ви ставите їх на коліна?

- Ставлю.

І їй було смішно, що студенти б'ються і що я ставлю їх на коліна, і вона сміялася. Це був спокійний, терплячий і добрий дитина. Нерідко мені доводилося бачити, як у неї відбирали що-небудь, карали даремно чи не задовольняли її цікавості; в цей час до постійного висловом довірливості на її обличчі домішувалася ще смуток - і тільки. Я не умів заступатися за неї, а тільки, коли бачив смуток, в мене було бажання привернути її до себе і пошкодувати тоном старої няньки: "моя Сирітка мила!"

Пам'ятаю також, вона любила гарно одягатися і прыскаться духами. В цьому відношенні вона була схожа на мене. Я теж люблю гарний одяг та хороші духи.

Шкодую, що у мене не було часу і полювання простежити початок і розвиток пристрасті, яка вже володіла Катьою, коли їй було 14-15 років. Я кажу про її пристрасної любові до театру. Коли вона приїжджала до нас з інституту на канікули і жила у нас, то ні про що вона не говорила з таким задоволенням і з таким жаром, як про п'єси та акторів. Своїми постійними розмовами про театрі вона втомлювала нас. Дружина і діти не слухали її. В одного тільки мене не вистачало мужності відмовляти їй уваги. Коли у неї було бажання поділитися своїми захопленнями, вона входила до мене в кабінет і говорила благальним тоном:

- Микола Степанич, дозвольте мені поговорити з вами про театрі!

Я показував їй на годинник і говорив:

- Даю тобі півгодини. Починай.

Пізніше вона стала привозити з собою цілими дюжинами портрети акторів і актрис, на яких молилася; потім спробувала кілька раз брати участь в аматорських виставах і в кінці кінців, коли кінчила курс, оголосила мені, що вона народилася бути актрисою.

Я ніколи не поділяв театральних захоплень Каті. По-моєму, якщо п'єса хороша, то, щоб вона справила належне враження, немає потреби обтяжувати акторів: можна обмежитися тільки читанням. Якщо ж п'єса погана, то ніяка гра не зробить її доброю.

В молодості я часто відвідував театр, і тепер два рази у рік сім'я бере ложу і возить мене "провітрити". Звичайно, цього недостатньо, щоб мати право судити про театр, але я скажу про нього небагато. За мою думку, театр не став кращим, ніж він був 30-40 років тому. Раніше ні у театральних коридорах, ні в фойє я ніяк не можу знайти склянки чистої води. Раніше капельдинери штрафують мене за мою шубу на сороківку, хоча в носіння теплого сукні взимку немає нічого поганого. Раніше в антрактах грає без усякої потреби музика, прибавляющая до враженню, одержуваному від п'єси, ще нове, непрошенное. Раніше чоловіки в антрактах ходять в буфет пити спиртні напої. Якщо не видно прогресу в дрібницях, то марно я став би шукати його і у великому. Коли актор, з голови до ніг опутаний театральними традиціями і забобонами, намагається читати простий, звичайний монолог "Бути чи не бути" не просто, а чомусь неодмінно з шипінням і з судомами у всьому тілі, або коли він намагається переконати мене у що б те ні стало, що Чацький, який розмовляє багато з дурнями і люблячий дуру, дуже розумна людина і що "Горе від розуму" не нудна п'єса, то на мене від сцени віє тією ж самою рутиною, яка нудна мені була ще 40 років тому, коли мене пригощали класичними завиваннями і биттям по персям. І всякий раз я виходжу з театру консервативним більше, ніж коли входжу туди.

Сантиментальную і довірливу натовп можна переконати в те, що театр в теперішньому його вигляді є школа. Але хто знайомий зі школою істинному її сенсі, того на цю вудку не впіймаєш. Не знаю, що буде через 50-100 років, але при справжніх умовах театр може служити тільки розвагою. Але розвага це занадто дорого для того, щоб продовжувати користуватися ним. Воно забирає у держави тисячі молодих, здорових і талановитих чоловіків і жінок, які, якщо б не присвячували себе театру, могли б бути хорошими лікарями, хлебопашцами, вчительками, офіцерами; воно забирає у публіки вечірні години - найкращий час для розумової праці та товариських бесід. Не кажу вже про грошових витратах і про тих моральних втрати, які несе глядач, коли бачить на сцені неправильно трактували вбивство, перелюбство чи наклеп.

Катя ж була зовсім іншої думки. Вона запевняла мене, що театр, навіть в теперішньому її вигляді, вище аудиторій, вище книг, вище всього на світлі. Театр-це сила, що з'єднує в собі однією всі мистецтва, а актори - місіонери. Ніяке мистецтво і ніяка наука не в змозі діяти так сильно і так вірно на людську душу, як сцена, і недарма тому актор середньої величини користується в державі набагато більшою популярністю, ніж найкращий науковець чи художник. І ніяка публічна діяльність не може надати такого задоволення і задоволення, як сценічна.

І в один прекрасний день Катя вступила в трупу і поїхала, здається, в Уфу, прихопивши з собою багато грошей, темряву райдужних надій і аристократичні погляди на справу.

Перші листи її з дороги були дивні. Я читав їх і просто дивувався, як це невеликі аркуші паперу можуть містити в собі стільки молодості, душевної чистоти, святої наївності і разом з тим тонких, слушних думок, які могли б зробити честь хорошому чоловічому розуму. Волгу, природу, міста, які вона відвідувала, товаришів, свої успіхи і невдачі вона не описувала, а оспівувала; кожна строчка дихала довірливістю, яку я звик бачити на її обличчі, - і при всьому тому маса граматичних помилок, а знаків пунктуації майже зовсім не було.

Не пройшло і півроку, як я отримав у вищій ступеня поетичне та захоплений лист, що починався словами: "Я полюбила". До цього листа додавалася фотографія, зображувала молодого чоловіка з голеним обличчям, у крислатому капелюсі і з пледом, перекинутим через плече. Наступні потім листи були раніше прекрасні, але вже здалися в них розділові знаки, зникли граматичні помилки і сильно запахло від них чоловіком. Катя стала писати мені про те, що добре б десь на Волзі побудувати великий театр не інакше, як на паях, і залучити до цього підприємству багате купецтво і пароходовладельцев; грошей було б багато, збори величезні, актори грали б на умовах повного товариства Може... бути, все це і справді добре, але мені здається, що подібні вигадки можуть виходити тільки з чоловічої голови.

Як би те ні було, півтора-два роки, мабуть, все було благополучно: Катя любила, вірила в свою справу і була щаслива; але потім в листах я став помічати явні ознаки занепаду. Почалося з того, що Катя поскаржилася мені на своїх товаришів - це перший і самий зловісний симптом; якщо молодий науковець чи літератор починає свою діяльність з того, що гірко скаржиться на вчених або літераторів, то це значить, що він вже стомився і не придатний для справи. Катя писала мені, що її товариші не відвідують репетицій і ніколи не знають ролей; в постановці безглуздих п'єс і в манері тримати себе на сцені видно у кожного з них повна неповага до публіки; інтересах збору, про який тільки й говорять, драматичні актриси принижуються до співу шансонеток, а трагіки співають куплети, в яких сміються над рогатими чоловіками і над вагітністю невірних дружин і т. д. В загальному треба дивуватися, як це досі не загинуло ще провінційне справа і як воно може триматися на такою тонкою і гнилий жилочке.

У відповідь я послав Каті довге і, зізнатися, дуже нудне лист. Між іншим я писав їй: "Мені нерідко доводилося розмовляти з людьми похилого віку акторами, найблагороднішими людьми, дарившими мене своїм розташуванням; з розмов з ними я міг зрозуміти, що їх діяльністю керують не стільки їх власний розум і свобода, скільки мода і настрій суспільства; кращим з них доводилося у своєму житті грати і в трагедії, і в оперетке, і в паризьких фарсах, і в феериях, і завжди однаково їм здавалося, що вони йшли по прямому шляху і приносили користь. Значить, як бачиш, причину зла потрібно шукати не в акторах, а глибше, в самому мистецтві і у відносинах до нього всього суспільства". Це мій лист тільки роздратувало Катю. Вона мені відповіла: "Ми з вами співаємо з різних опер. Я вам писала не про найблагородніших людей, які дарували вас своїм розташуванням, а про зграю пройдисвітів, які не мають нічого спільного з благородством. Це табун диких людей, які потрапили на сцену тільки тому, що їх не взяли б ніде в іншому місці, і які називають себе артистами тільки тому, що нахабні. Жодного таланту, але багато нездар, п'яниць, інтриганів, пліткарів. Не можу вам висловити, як гірко мені, що мистецтво, яке я так люблю, потрапило в руки ненависних мені людей; гірко, що кращі люди бачать зло тільки здалеку, не хочуть підійти ближче і замість того, щоб заступитися, пишуть великоваговим складом загальні місця і нікому не потрібну мораль..." і так далі, все в такому роді.

Минуло ще трохи часу, і я отримав такий лист: "Я жорстоко ошукали. Не можу довше жити. Розпорядитеся моїми грошима, як це знайдете потрібне. Я любила вас, як батька і єдиного мого друга. Вибачте".

Виявилося, що і її він теж належав до "табун диких людей". Згодом з деяких натяків я міг здогадатися, що був замах на самогубство. Здається, Катя пробувала отруїтися. Треба думати, що вона потім була серйозно хвора, так як наступний лист я отримав вже з Ялти, куди, ймовірно, її послали доктора. Останній її лист до мене містило в собі прохання можливо швидше вислати їй в Ялту тисячу рублів і закінчувалося воно так: "Вибачте, що лист так похмуро. Вчора я поховала свою дитину". Проживши в Криму близько року, вона повернулася додому.

Подорожувала вона близько чотирьох років, і в усі ці чотири роки, треба зізнатися, я грав по відношенню до неї досить незавидну і дивну роль. Коли раніше вона оголосила мені, що йде в актриси, і потім писала мені про свою любов, коли нею періодично дух оволодівав марнотратності і мені доводилось, на її вимогу, їй висилати тисячу, дві рублів, коли вона писала мені про свій намір померти і потім про смерть дитини, то всякий раз я губився і вся моя участь у її долі виражалося лише в тому, що я багато думав і писав довгі, нудні листи, яких я міг би зовсім не писати. А між тим я заміняв їй рідного батька і любив її, як дочку!

Тепер Катя живе в полуверсте від мене. Вона найняла квартиру в п'ять кімнат і обставилась досить комфортабельно та з притаманним їй смаком. Якби хтось взявся намалювати її обстановку, то переважаючим настроєм в картині вийшла б лінь. Для ледачого тіла - м'які канапи, м'які табуретки, для ледачих ніг - килими, для ледачого зору - линючие, тьмяні або матові кольори; для лінивої душі - достаток на стінах дешевих віял і дрібних картин, в яких оригінальність виконання переважає над змістом, надлишок столиків і поличок, заставлених абсолютно непотрібними і не мають ціни речами, безформні лоскутья замість завіс... разом з острахом яскравих кольорів, симетрії і простору, крім душевної ліні, свідчить ще й про збочення природного смаку. По цілим дням Катя лежить на дивані і читає книги, переважно романи і повісті. З дому вона виходить лише раз на день, після полудня, щоб побачитися зі мною.

Я працюю, а Катя сидить недалеко від мене на дивані, мовчить і кутається в шаль, точно їй холодно. Тому, що вона симпатична мені, тому що я звик до її частих відвідин, коли вона була ще дівчинкою, її присутність не заважає мені зосередитися. Зрідка я задаю їй машинально який-небудь питання, вона дає дуже коротка відповідь; або ж, щоб відпочити хвилинку, я обертаюся і дивлюся, як вона, задумавшись, переглядає який-небудь медичний журнал або газету. І в цей час я помічаю, що на особі її вже немає колишнього вираження довірливості. Вираз тепер холодне, байдуже, розсіяне, як у пасажирів, яким доводиться довго чекати поїзда. Одягнена вона як і раніше гарно і просто, але недбало; видно, що сукні та зачіски чимало дістається від кушеток і гойдалок, на яких вона лежить по цілим дням. І вже вона не цікава, як була колись. Питань вона вже мені не задає, як ніби все вже зазнала в житті і не чекає почути нічого нового.

На кінець четвертої години в залі і у вітальні починається рух. Це з консерваторії повернулася Ліза і привела з собою подруг. Чути, як грають на роялі, пробують голосу і регочуть; в їдальні Єгор накриває на стіл і стукає посудом.

- Прощайте, - говорить Катя. - Сьогодні я не зайду до вашим. Нехай вибачають. Колись. Приходьте.

Коли я проводжаю її до передньої, вона суворо оглядає мене з голови до ніг і говорить з досадою:

- А ви все худнете! Чому не лікуєтеся? Я з'їжджу до Сергію Федоровичу і запрошу. Нехай вас подивиться.

- Не треба, Катя.

- Не розумію, що ваша сім'я дивиться! Гарні, нічого сказати.

Вона рвучко одягає свою шубку, і в цей час з її недбало зробленої зачіски неодмінно падають на підлогу дві-три шпильки. Поправляти зачіску лінь і ніколи, вона ніяково ховає впали локони під шапочку і йде.

Коли я входжу в їдальню, дружина запитує мене:

- У тебе була зараз Катя? Чому ж вона не зайшла до нам? Це навіть дивно...

- Мама! - каже їй докірливо Ліза. - Якщо не хоче, то і бог з нею. Не на коліна ж нам ставати.

- Як хочеш, це зневага. Сидіти в кабінеті три години і не згадати про нас. Втім, як їй завгодно.

Варя і Ліза обидві ненавидять Катю. Ненависть ця мені незрозуміла та, ймовірно, щоб розуміти її, потрібно бути жінкою. Я ручаюся головою, що з тих півтори сотні молодих чоловіків, яких я майже щодня бачу у своєї аудиторії, і з тієї сотні літніх людей, яких мені доводиться зустрічати кожну тиждень, навряд чи знайдеться хоч один такий, який умів би розуміти ненависть і відраза до минулого Каті, тобто до позашлюбного вагітності і до незаконного дитині; і в той же час я ніяк не можу пригадати жодної такої знайомої мені жінки або дівчини, яка свідомо чи інстинктивно не мала б у собі цих почуттів. І це не тому, що жінка добродетельнее і чистіше чоловіка: адже цнотливість і чистота мало відрізняються від пороку, якщо вони не вільні від злого почуття. Я пояснюю це просто відсталістю жінок. Сумне почуття співчуття і біль совісті, які переживає сучасний чоловік, коли бачить нещастя, набагато більше кажуть мені про культуру і моральному зростанні, ніж ненависть і огиду. Сучасна жінка так само слезлива і груба серцем, як і в середні століття. І по-моєму, цілком розсудливо надходять ті, які радять їй виховуватися як чоловік.

Дружина не любить Каті за те, що вона була актрисою, за невдячність, за гордість, за ексцентричність і за всі ті численні вади, які одна жінка завжди уміє знаходити в інший.

Крім мене і моєї родини, у нас обідають ще дві-три подруги, дочки і Олександр Адольфович Гнеккер, шанувальник Лізи і претендент на її руку. Це молодий блондин, не старше 30 років, середнього зросту, дуже повний, широкоплечий, з рудими бакенами близько вух і з нафабреними вусиками, додають його повного, гладкому особі якесь іграшкове вираз. Одягнений він у дуже короткий піджак, в кольорову жилетку, в штани з великими клітинами, дуже широкі зверху і дуже вузькі донизу, і в жовті черевики без підборів. Очі у нього опуклі, скорпіонівські, краватка схожий на рачью шийку, і навіть, мені здається, весь цей молодий чоловік видає запах ракового супу. Буває він у нас щодня, але ніхто в моїй родині не знає, якого він походження, де вчився і на які кошти живе. Він не грає і не співає, але має якесь відношення і до музики, і до співу, продає десь чиїсь роялі, буває часто в консерваторії, знайомий з усіма знаменитостями і розпоряджається на концертах; судить він про музику з великим авторитетом і, я помітив, з ним охоче все погоджуються.

Багаті люди мають завжди біля себе приживалов; науки і мистецтва теж. Здається, немає на світі такого мистецтва або науки, які були б вільні від присутності "чужорідних тіл" зразок цього р. Гнеккера. Я не музикант і, бути може, помиляюся щодо Гнеккера, якого, до того ж, мало знаю. Але надто вже здаються мені підозрілими його авторитет і те гідність, з яким він стоїть біля роялю і слухає, коли хтось співає або грає.

Будь ви сто разів джентльменом і таємним радником, але якщо у вас є дочка, то ви нічим не гарантовані від того міщанства, яке часто вносять у ваш будинок і ваш настрій залицяння, сватання і весілля. Я, наприклад, ніяк не можу примиритися з тим урочистим виразом, яке буває у моєї дружини всякий раз, коли сидить у нас Гнеккер, не можу також помиритися з тими пляшками лафіта, портвейну і хересу, які ставляться тільки заради нього, щоб він на власні очі переконався, як широко і розкішно ми живемо. Не переварюю я і уривчасто сміху Лізи, якому вона навчилася в консерваторії, і її манери щурить очі в той час, коли в нас бувають чоловіки. А головне, я ніяк не можу зрозуміти, чому це до мене кожен день ходить і кожен день зі мною обідає істота, абсолютно чуже моїм звичкам, моїй науці, всьому складу моєму житті, зовсім несхоже на тих людей, яких я люблю. Дружина і прислуга таємничо шепочуть, що "це наречений", але я все-таки не розумію його присутності; воно збуджує в мені такий же подив, як якщо б зі мною за стіл посадили зулусів. І мені також здається дивним, що моя дочка, яку я звик вважати дитиною, любить цей краватка, ці очі, ці м'які щоки...

Раніше я любив обід або був до неї байдужий, тепер він не збуджує в мені нічого, крім нудьги і роздратування. З тих пір, як я став превосходительным і побував у деканів факультету, сім'я моя знайшла чомусь за потрібне зовсім змінити наше меню і обідні порядки. Замість тих простих страв, до яких я звик, коли був студентом і лікарем, тепер мене годують супом-пюре, в якому плавають якісь білі бурульки, і нирками в мадері. Генеральський чин і популярність відняли у мене назавжди і капусняк, і смачні пироги та гуску з яблуками, і ляща з кашею. Вони відняли в мене покоївку Агашу, говорливую і сміхотливу стареньку, замість якої подає тепер обід Єгор, тупий і гордовитий малий, з білою рукавичкою на правій руці. Антракт короткі, але здаються надмірно довгими, тому що їх нічим наповнити. Вже немає тієї веселості, невимушених розмов, жартів, сміху, немає взаємних ласок і тієї радості, яка хвилювала дітей, дружину й мене, коли ми сходилися, бувало, в їдальні; для мене, зайнятої людини, обід був часом відпочинку та побачення, а для дружини і дітей святом, правда, коротким, але світлим і радісним, коли вони знали, що я на півгодини належу не науці, не студентам, а тільки їм одним і більше нікому. Немає вже більше уменья п'яніти від однієї чарки, немає Агаши, немає ляща з кашею, немає того шуму, яким завжди зустрічалися маленькі обідні скандали на кшталт бійки під столом кішки з собакою або падіння пов'язки з Катіной щоки в тарілку з супом.

Описувати теперішній обід так само смачно, як є його. На обличчі у дружини урочистість, удавана важливість і звичайне вираз турботи. Вона неспокійно оглядає наші тарілки і каже: "Я бачу, що вам спекотне не подобається...

Скажіть: адже не подобається?" І я повинен відповідати: "Даремно ти турбуєшся, мила, печеня дуже смачно". А вона: "Ти заступаєшся завжди за мене, Микола Степанич, і ніколи не скажеш правди. Чому ж Олександр Адольфович так мало їв?" і все в такому роді протягом усього обіду. Ліза уривчасто регоче і мружить очі. Я дивлюсь на обох, і ось тільки тепер за обідом для мене абсолютно ясно, що внутрішнє життя обох давно вже вислизнула від мого спостереження. У мене таке відчуття, ніби колись я жив будинку з справжньою родиною, а тепер обідаю в гостях у цієї дружини і не бачу справжню Лізу. Сталася в обох різка зміна, я проґавив той довгий процес, за яким ця зміна відбувалася, і не дивно, що я нічого не розумію. Чому сталася зміна? Не знаю. Бути може, вся біда в тому, що дружині і дочці бог не дав такої ж сили, як мені. З дитинства я звик протистояти зовнішнім впливам і загартував себе достатньо; такі життєві катастрофи, як популярність, генеральство, перехід від достатку до життя не за коштами, знайомства зі знаттю та ін., ледь торкнулися мене, і я залишився цілий і неушкоджений; на слабких ж, незагартованих дружину і Лізу все це звалилося, як велика снігова брила, і здавило їх.

Панянки і Гнеккер говорять про фугах, контрапунктах, про співаків і піаністів, про Баха і Брамсе, а дружина, боячись, щоб його не запідозрили в музичному невігластві, співчутливо посміхається їм і бурмоче: "Це чарівно... Невже? Скажіть..." Гнеккер солідно їсть, солідно гострить і поблажливо вислуховує зауваження панянок. Зрідка у нього є бажання поговорити на поганому французькою мовою, і тоді він чомусь знаходить потрібним величати мене votre excellence. (7)

А я похмурий. Мабуть, я всіх їх стесняю, а вони стискують мене. Ніколи раніше я не був коротко знайомий з становим антагонізмом, але тепер мене мучить саме щось на зразок цього. Я намагаюся знаходити в Гнеккере одні тільки погані риси, швидко знаходжу їх і мучусь, що на його жениховском місці сидить людина не мого кола. Присутність його погано впливає на мене ще і в іншому відношенні. Звичайно, коли я залишаюся сам з собою або буваю в суспільстві людей, яких люблю, я ніколи не думаю про свої заслуги, а якщо починаю думати, то вони видаються мені такими нікчемними, як ніби я став вченим тільки вчора; у присутності таких людей, як Гнеккер, мої заслуги здаються мені найвищою горою, вершина якої зникає в хмарах, а у підніжжя ворушаться ледь помітні для ока Гнеккеры.

Після обіду я йду до себе в кабінет і там закурюю свою трубочку, єдину за весь день, вцілілу від давно колишньої, скверною звички диміти від ранку до ночі. Коли я курю, до мене входить дружина і сідає, щоб поговорити зі мною. Так само, як і вранці, я заздалегідь знаю, про що у нас буде розмова.

- Треба б нам з тобою поговорити серйозно, Микола Степанич, - починає вона. - Я щодо Лізи... Чого ти не звернеш уваги?

- Тобто?

- Ти робиш вигляд, що нічого не помічаєш, але це недобре. Не можна бути безтурботним... Гнеккер має щодо Лізи наміри... ти скажеш?

- Що він поганий чоловік, я не можу сказати, так як не знаю його, але він мені не подобається, про це я говорив тобі вже тисячу раз.

- Але так не можна... не можна...

Вона встає і ходить в хвилюванні.

- Так не можна ставитися до серйозного кроку... -каже вона. - Коли мова йде про щастя дочки, треба відкинути все особисте. Я знаю, він тобі не подобається... Добре... Якщо ми відмовимо йому тепер, расстроим все, то чим ти поручишься, що Ліза все життя не буде скаржитися на нас? Женихів тепер не бозна скільки, і може статися, що не буде іншого ... Він дуже любить Лізу і, мабуть, подобається їй... Звичайно, у нього немає певного положення, але що ж робити? Бог дасть, з часом визначиться куди-небудь. Він з доброї родини і багатий.

- Звідки тобі це відомо?

- Він говорив. У його батька в Харкові великий будинок і під Харковом маєток. Одним словом, Микола Степанич, тобі неодмінно треба з'їздити до Харкова.

- Навіщо?

- Ти разузнаешь там... У тебе там є знайомі професори, вони тобі допоможуть. Я б сама поїхала, але я жінка. Не можу...

- Не поїду я в Харків, - кажу я похмуро.

Дружина лякається, і на її обличчі з'являється вираз болісної болю.

- Заради бога, Микола Степанич! - благає вона мене, схлипуючи. - Заради бога, зніми з мене цю тяжкість! Я страждаю!

Мені стає боляче дивитися на неї.

- Добре, Варя, - кажу я лагідно. - Якщо хочеш, то изволь, я з'їжджу в Харків і зроблю все, що тобі завгодно.

Вона притискає до очей хусточку і йде до себе в кімнату плакати. Я залишаюся один.

Трохи згодом приносять вогонь. Від крісел і лампового ковпака лягають на стіни і підлогу знайомі, давно набридлі тіні, і коли я дивлюсь на них, мені здається, що вже ніч і що вже починається моя клята безсоння. Я лягаю в ліжко, потім встаю і ходжу по кімнаті, потім знову лягаю... Звичайно після обіду, перед вечором, моє нервове збудження досягає свого вищого градуси. Я починаю плакати без причини і ховаю голову під подушку. В цей час я боюся, щоб хто-небудь не увійшов, боюся раптово померти, соромлюся своїх сліз, і загалом виходить в душі щось нестерпне. Я відчуваю, що довше я не можу бачити ні своєї лампи, ні книг, ні тіней на підлозі, не можу чути голосів, які лунають у вітальні. Якась невидима й незрозуміла сила грубо штовхає мене геть з моєї квартири. Я підхоплююся, похапцем одягаюсь і обережно, щоб не помітили домашні, виходжу на вулицю. Куди йти?

Відповідь на це питання у мене давно вже сидить в мозку: до Каті.

 

 

III

Зазвичай, вона лежить на турецькому дивані або на кушетці і читає щось. Побачивши мене, вона ліниво піднімає голову, сідає і простягає мені руку.

- А ти все лежиш, - кажу я, помовчавши трохи і відпочивши. - Це нездорово. Ти б зайнялася чим-небудь!

- А?

- Ти б, кажу, зайнялася чим-небудь.

- Чим? Жінка може бути тільки простою робітницею або актрисою.

- Ну що ж? Якщо не можна працівниці, іди в актриси.

Мовчить.

- Б виходила заміж, - кажу я напівжартома.

- Не за кого. Та й нема чого.

- Так жити не можна.

- Без чоловіка? Велика важливість! Чоловіків скільки завгодно, була б охота.

- Це, Катя, негарно.

- Що негарно?

- Так ось те, що ти зараз сказала.

Помітивши, що я засмучений, і бажаючи згладити погане враження, Катя каже:

- Ходімо. Ідіть сюди. Ось.

Вона веде мене в маленьку, дуже затишну кімнатку і каже, вказуючи на письмовий стіл:

- Ось... Я приготувала для вас. Тут ви будете займатися. Приїжджайте кожен день і привозите з собою роботу. А там удома вам тільки заважають. Будете тут працювати? Хочете?

Щоб не засмутити її відмовою, я відповідаю їй, що займатися у неї буду і що кімната мені дуже подобається. Потім ми обидва сідаємо у затишній кімнатці і починаємо розмовляти.

Тепло, затишна обстановка та наявність симпатичного людини збуджують в мені тепер не почуття задоволення, як раніше, а сильний позив до скарг і брюзжанию. Мені чомусь здається, що якщо я поропщу і поскаржуся, то мені стане легше.

- Погана справа, моя мила! - починаю я, зітхнувши. - Дуже погано...

- Що таке?

- Бачиш, у чому справа, мій друг. Найкраще і найсвятіше право королів - це право помилування. І я завжди відчував себе королем, так як безмежно користувався цим правом. Я ніколи не судив, був милостивим, охоче прощав всіх направо і наліво. Де інші протестували і обурювалися, там я тільки радив і переконував. Все своє життя я старався лиш про те, щоб моє товариство було виноситься для сім'ї, студентів, товаришів, для прислуги. І таке моє ставлення до людей, я знаю, виховувало всіх, кому доводилося бути біля мене. Але тепер вже я не король. В мені відбувається щось таке, що пристойно тільки рабам: в голові моїй день і ніч бродять злі думки, а в душі звили собі гніздо почуття, яких я не знав раніше. Я і ненавиджу і зневажаю, і негодую, і обурююся, і боюся. Я не став в міру строгий, вимогливий, дратівливий, нелюбезен, підозрілий. Навіть те, що перш давало мені привід тільки сказати зайвий каламбур і добродушно посміятися, народить в мені тепер важке почуття. Змінилася в мені і моя логіка: раніше я зневажав гроші, тепер же маю зле почуття не до грошам, а до багатіїв, точно вони винні; колись ненавидів насильство і свавілля, а тепер ненавиджу людей, які вживають насильство, точно винні вони одні, а не всі ми, які не вміємо виховувати один одного. Що це означає? Якщо нові думки і нові почуття походять від зміни переконань, то звідки могла взятися ця зміна? Хіба світ став гірше, а я краще, або раніше я був сліпий і байдужий? Якщо ж ця зміна відбулася від загального занепаду фізичних і розумових сил - адже я хворий і кожен день втрачають у вазі, - то положення моє шкода: отже, мої нові думки ненормальні, нездорові, я повинен соромитися їх і вважати нікчемними...

- Хвороба тут ні при чому, - перебиває мене Катя. - Просто у вас відкрилися очі; от і все. Ви побачили те, чого раніше чомусь не хотіли помічати. По-моєму, насамперед потрібно остаточно порвати з сім'єю і піти.

- Ти говориш дурниці.

- Ви не любите їх, що ж тут кривити душею? І хіба це сім'я? Нікчеми! Помри вони сьогодні, і завтра ж ніхто не помітить їх відсутність.

Катя зневажає дружину і дочку так само сильно, як ті її ненавидять. Чи можна в наш час говорити про право людей зневажати один друга. Але якщо стати на точку зору Каті і визнати таке право існуючим, то все-таки побачиш, що вона має таке ж право зневажати дружину і Лізу, як ті її ненавидіти.

- Нікчеми! - повторює вона. - Ви обідали сьогодні? Як же це вони не забули покликати вас до їдальні? Як це вони досі пам'ятають ще про ваше існування?

- Катя, - кажу я, - прошу тебе замовкнути.

- А ви думаєте, мені весело говорити про них? Я була б рада зовсім їх не знати. Слухайте ж мене, мій дорогий: киньте все і їдьте. Поїдьте за кордон. Чим швидше, тим краще.

- Що за дурниця! А університет?

- І університет теж. Що він вам? Все одно ніякого толку. Читаєте ви вже 30 років, а де ваші учні? Чи багато у вас знаменитих вчених? Вважайте-ка! А щоб розмножувати цих лікарів, які эксплоатируют невігластво і наживають сотні тисяч, для цього не потрібно бути талановитим і хорошим людиною. Ви зайвий.

- Боже мій, як ти різання! - жахаюся я. - Як ти різка! Замовкни, інакше я піду! Я не вмію відповідати на твої різкості!

Входить покоївка і кличе нас пити чай. Біля самовара наша розмова, слава богу, змінюється. Після того, як я вже поскаржився, мені хочеться дати волю іншій своїй старечої слабкості-спогадами. Я розповідаю Каті про своєму минулому і, на превеликий подив, повідомляю їй такі подробиці, про які я навіть не підозрював, що вони ще цілі в моїй пам'яті. А вона слухає мене з розчуленням, з гордістю, притаив дихання. Особливо я люблю розповідати їй про те, як я колись вчився в семінарії і як мріяв поступити в університет.

- Бувало, гуляю я за нашу семинарскому саду... - розповідаю я. - Донесе вітер з якогось далекого шинку цигикання гармоніки і пісню, або промчить повз семінарського паркану з трійка дзвонами, і цього вже цілком достатньо, щоб почуття щастя раптом заполонило не тільки груди, але навіть живіт, ноги, руки... Слухаєш гармоніку або затихаючі дзвони, а сам вважаєш себе лікарем і малюєш картини - одна другої краще. І ось, як бачиш, мої мрії збулися. Я отримав більше, чим смів мріяти. Тридцять років я був улюбленим професором, мав чудових товаришів, користувався почетною популярністю. Я любив, одружився з пристрасною любові, мав дітей. Одним словом, якщо озирнутися назад, то вся моя життя здається мені гарною, мистецьки зробленої композицією. Тепер мені залишається тільки не зіпсувати фіналу. Для цього потрібно померти по-людськи. Якщо смерть насправді небезпека, то треба зустріти її так, як личить це вчителю, вченому та громадянину християнської держави: бадьоро і з спокійною душею. Але я псування фінал. Я потопаю, біжу до тебе, прошу допомоги, а ти мені: утопайте, це так і треба.

Але ось в передній лунає дзвінок. Я і Катя дізнаємося його і говоримо:

- Це, мабуть, Михайло Федорович.

І справді, через хвилину входить мій товариш, філолог, Михайло Федорович, високий, добре складений, років 50, з густими сивим волоссям, з чорними бровами і голений. Це добра людина і прекрасний товариш. Походить від старовинного дворянського прізвища, досить щасливою і талановитої, грає помітну роль в історії нашої літератури й освіти. Сам він розумний, талановитий, дуже освічений, але не без дивацтв. До деякої мірою ми всі країни і всі ми диваки, але його дивацтва представляють щось виняткове і небезпечне для його знайомих. Між останніми я знаю чимало таких, які за його дивацтвами зовсім не бачать його численних достоїнств.

Увійшовши до нас, він повільно знімає рукавички і говорить оксамитовим басом:

- Доброго дня. Чай п'єте? Це дуже до речі. Пекельно холодно.

Потім він сідає за стіл, бере собі склянку і негайно ж починає говорити. Саме характерне в його манері говорити - це постійно жартівливий тон, якась помісь філософії з балагурством, як у шекспірівських гробокопачів. Він завжди говорить про серйозне, але ніколи не говорить серйозно. Судження його завжди різання, бранчивы, але завдяки м'якому, рівному, жартівливого тону якось так виходить, що різкість і лайка не ріжуть вуха і до них скоро звикаєш. Кожен вечір він приносить з собою штук п'ять-шість анекдотів з університетського життя і з них звичайно починає, коли сідає за стіл.

- Ох, господи, - зітхає він, глузливо ворушачи своїми чорними бровами. - Бувають же на світі такі коміки!

- А що? - запитує Катя.

- Йду я сьогодні з лекції і зустрічаю на сходах цього старого ідіота, нашого NN... Йде і, за звичаєм, виставив вперед свій кінський підборіддя і шукає, кому б поскаржитися на свій мігрень, на дружину і на студентів, які не хочуть відвідувати його лекції. Ну, думаю, побачив мене -тепер загинув, пропало...

І так далі в такому роді. Або ж він починає так:

- Був вчора на публічній лекції нашого ZZ. Дивуюся, як ця наша alma mater, (8) не до ночі будь згадана, вирішується показувати публіці таких бовдурів і патентованих нездар, як цей ZZ. Адже це європейський дурень! Помилуйте, іншого такого по всій Європі вдень з вогнем не знайдеш! Читає, можете собі уявити, точно смокче льодяник: сю-сю-сю... Злякався, погано розбирає свій рукопис, мыслишки рухаються ледве-ледве, з швидкістю архімандрита, який їде на велосипеді, а головне, ніяк не розбереш, що він хоче сказати. Скучища страшна, мухи мруть. Цю скучищу можна порівняти тільки хіба з тією, яка буває у нас в актовому залі на річному акті, коли читається традиційна мова, щоб її чорт узяв.

І негайно ж різкий перехід:

- Роки три тому, ось Микола Степанович пам'ятає, довелося мені читати цю промову. Жарко, душно, мундир тисне під пахвами - просто смерть! Читаю півгодини, годину, півтори години, дві години... "Ну, думаю, слава богу, залишилося ще тільки десять сторінок". А в кінці у мене були такі чотири сторінки, що можна було зовсім не читати, і я розраховував їх випустити. Значить, залишилося, думаю, тільки шість. Але, уявіть, глянув мигцем вперед і бачу: у першому ряду сидять поряд якийсь генерал зі стрічкою і архієрей. Бідолахи задубіли від нудьги, витріщають очі, щоб не заснути, і все-таки тим не менш намагаються зображати на своїх обличчях увагу і роблять вид, що моє читання їм зрозуміло і подобається. Ну, думаю, коли подобається, так нате ж вам! На зло! Взяв і прочитав всі чотири сторінки.

Коли він говорить, то посміхаються у нього, як взагалі насмішкуватих людей, одні тільки очі та брови. В очах у нього в цей час немає ні ненависті, ні злості, але багато гостроти і тією особливою лисячу хитрість, яку можна буває помітити тільки у дуже наглядової людей. Якщо продовжувати говорити про його очах, то я помітив ще одну їх особливість. Коли він приймає від Каті склянку, або вислуховує її зауваження, або проводжає її поглядом, коли вона чого-небудь ненадовго виходив з кімнати, то в його погляді я помічаю щось лагідне, молляче, чисте...

Покоївка прибирає самовар і ставить на стіл великий шматок сиру, фрукти і пляшку кримського шампанського, досить поганого вина, яке Катя полюбила, коли жила в Криму. Михайло Федорович бере з етажерки дві колоди карт і розкладає пасьянс. За його словами, деякі пасьянси вимагають великої кмітливості і уваги, але тим не менше все-таки, розкладаючи їх, він не перестає розважати себе розмовою. Катя уважно стежить за його картами і більше мімікою, ніж словами, допомагає йому. Вина за весь вечір вона випиває не більше двох чарок, я випиваю чверть склянки; інша частина пляшки припадає на частку Михайла Федоровича, який може пити багато і ніколи не п'яніє.

За пасьянсом ми вирішуємо різні питання, переважно вищого порядку, причому найбільше дістається тому, що ми найбільше любимо, тобто науці.

- Наука, слава богу, віджила свій вік, - каже Михайло Федорович з розстановкою. - Її пісня вже проспівана. Так-Людство с. починає вже відчувати потреба замінити її чимось іншим. Зросла вона на ґрунті забобонів, вигодувана забобонами і становить тепер таку саму квінтесенцію з забобонів, як її віджилі бабусі: алхімія, метафізика і філософія. І справді, що вона дала людям? Адже між вченими європейцями і китайцями, які не мають у себе ніяких наук, різниця сама незначна, чисто зовнішня. Китайці не знали науки, але що вони від цього втратили?

- І мухи не знають науки, - кажу я, - але що ж з цього?

- Ви даремно гнівайтесь, Микола Степанич. Я адже це кажу тут, між нами... Я обережніше, ніж ви думаєте, і не буду говорити це публічно, спаси бог! У масі живе забобон, що науки і мистецтва вищими землеробства, торгівлі, вище ремес. Наша секта годується цим забобоном і не мені з вами руйнувати його. Спаси бог!

За пасьянсом дістається на горіхи і молоді.

- Подрібнювала нині наша публіка, - зітхає Михайло Федорович. - Не кажу вже про ідеали і інше, але хоч би працювати і мислити вміли толком! Ось вже саме: "Сумно я дивлюся на наше покоління".

- Так, жахливо подрібнювали, - погоджується Катя. - Скажіть, в останні п'ять-десять років був у вас хоч один видатний?

- Не знаю, як у інших професорів, але у себе щось не пам'ятаю.

- Я бачила на своєму віку багато студентів і ваших молодих вчених, багато акторів... Що ж? Жодного разу не спромоглася зустрітися не тільки з героєм або з талантом. але навіть просто з цікавою людиною. Всі сіро, бездарно, надуто претензіями...

Всі ці розмови про занепад справляють на мене всякий раз таке враження, ніби я ненароком підслухав нехороший розмова про свою доньку. Мені прикро, що звинувачення огульны і будуються на таких давно побитих загальних місцях, таких жупелах, як измельчание, відсутність ідеалів або посилання на прекрасне минуле. Всяке звинувачення, навіть якщо воно висловлюється у дамському суспільстві, повинно бути формулировано за можливу визначеністю, інакше воно не звинувачення, а пусте лихослів'я, негідну порядних людей.

Я старий, я служу вже 30 років, але не помічаю ні измельчания, ні відсутності ідеалів і не знаходжу, щоб тепер було гірше, ніж перш. Мій швейцар, Микола, досвід якого в даному випадку має свою ціну, каже, що нинішні студенти не краще і не гірше колишніх.

Якщо б мене запитали, що мені не подобається в теперішніх моїх учнів, то я відповів би на це не відразу і не багато, але з достатньою визначеністю. Недоліки їх я знаю і тому мені немає потреби вдаватися до туману загальних місць. Мені не подобається, що вони палять тютюн, вживають спиртні напої та пізно одружуються; що вони безпечні та часто байдужі до такої міри, що терплять в своєму середовищі голодуючих і не платять боргів товариство допомоги студентам. Вони не знають нових мов і неправильно виражаються по-російськи; не далі як вчора мій товариш, гігієніст, скаржився мені, що йому доводиться читати вдвічі більше, так як вони погано знають фізику і абсолютно незнайомі з метеорологією. Вони охоче піддаються впливу письменників новітнього часу, навіть не кращих, але абсолютно байдужі до таких класиків, як, наприклад, Шекспір, Марк Аврелій, Епиктет або Паскаль, і в цьому неуменье відрізняти велике від малого найбільше позначається їх життєва непрактичність. Всі складні питання, що мають більш або менш суспільний характер (наприклад, переселенський), вони вирішують підписними листами, але не шляхом наукового дослідження і досвіду, хоча останній шлях знаходиться у повному їх розпорядженні і найбільш відповідає їх призначенням. Вони охоче стають ординаторами, асистентами, лаборантами, экстернами і готові займати ці місця до сорока років, хоча самостійність, почуття свободи і особиста ініціатива в науці не менше потрібні, ніж, наприклад, в мистецтво або торгівлі. У мене є учні і слухачі, але немає помічників і спадкоємців, і тому я їх люблю і умиляюсь, але не пишаюся ними. І т. д. і т. д. ...

Подібні недоліки, як би багато їх не було, можуть породити песимістичне або бранчивое настрій тільки в людині малодушном і боязкому. Всі вони мають випадковий, минущий характер і знаходяться в повній залежності від життєвих умов; досить яких-небудь десяти років, щоб вони зникли або поступилися своє місце іншим, новим недоліків, без яких не обійтися і які в свою чергу будуть лякати легкодухих. Студентські гріхи докучають мені часто, але ця прикрість ніщо в порівнянні з тою радістю, яку я відчуваю вже 30 років, коли розмовляю з учнями, читаю їм, придивляюсь до їх відносин і порівнюю їх з людьми не їх кола.

Михайло Федорович проклинає, Катя слухає, і обидва не помічають, в яку глибоку прірву мало-помалу втягує їх таке, мабуть, невинне розвага, як осудження ближніх. Вони не відчувають, як проста розмова поступово переходить у глум і на знущання і обидва вони починають пускати в хід навіть наклепницькі прийоми.

- Сміховинні трапляються суб'єкти, -каже Михайло Федорович. - Вчора приходжу я до нашого Єгору Петровичу і застаю там студиоза, з ваших же медиків, ІІІ курсу, здається. Особа отаке... добролюбівському стилі, на лобі друк глибокодумності. Розговорилися. "Такі-то справи, кажу, молодий чоловік. Читав я, кажу, що якийсь німець - забув його прізвище - добув із людського мозку новий алкалоїд - идиотин". Що ж ви думаєте? Повірив і навіть на обличчі своєму повагу зобразив: знай, мовляв, наших! А то нещодавно я приходжу в театр. Сідаю. Якраз попереду мене, наступного ряду сидять якихось два: один "з насих" і, мабуть, юрист, інший, кошлатий-медик. Медик п'яний, як чіп. На сцену - нуль уваги. Знай собі дрімає так носом клює. Але як тільки який-небудь актор почне голосно читати монолог або просто підніме голос, мій медик здригається, штовхає свого сусіда в бік і питає: "Що він говорить? Бла-а-родно?" -

"Благородно, - відповідає "з насих". - "Брраво! -репетує медик. - Бла-а-родно! Браво!" Він, бачите, дубина п'яна, прийшов у театр не за мистецтвом, а за благородством. Йому благородство потрібно.

А Катя слухає і сміється. Регіт у неї якийсь дивний: вдихання швидко і ритмічно правильно чергуються з выдыханиями - схоже на те, як ніби вона грає на гармоніці - і на обличчі при цьому сміються одні тільки ніздрі. Я ж падаю духом і не знаю, що говорити. Вийшовши з себе, я спалахую, зриваюся з місця і кричу:

- Замовкніть нарешті! Що ви сидите тут, як дві жаби, і отруюєте повітря своїми дыханиями? Досить!

І, не дочекавшись, коли вони закінчать злословити, я збираюся йти додому. Та вже й пора: одинадцята година.

- А я ще посиджу трошки, - каже Михайло Федорович. - Дозволяєте, Катерина Володимирівна?

- Дозволяю, - відповідає Катерина.

- Bene. (9) В такому випадку накажіть подати ще пляшечку.

Обидва проводжають мене зі свічками в передню, і поки я одягаю шубу, Михайло Федорович каже:

- Останнім часом ви страшенно схудли і постаріли, Микола Степанович. Що з вами? Хворі?

- Так, хворий трошки.

- І не лікується... - похмуро вставляє Катя.

- Чому ж не лікуєтеся? Як можна так? Береженого, милий людина, бог береже. Кланяйтеся вашим і вибачитеся, що не буваю. На днями, перед від'їздом за кордон, прийду попрощатися. Неодмінно! Наступного тижня їду.

Виходжу я від Каті роздратований, наляканий розмовами про мою хворобу і незадоволений собою. Я себе запитую: насправді, не полікуватися чи у кого-небудь з товаришів? І негайно ж я уявляю, як товариш, вислухавши мене, відійде мовчки до вікна, подумає, потім обернеться до мені і, намагаючись, щоб я не прочитав на його обличчі правди, скаже байдужим тоном: "Поки не бачу нічого особливого, але все-таки, колега, я радив би вам припинити заняття"... І це позбавить мене останньою надії.

У кого немає надій? Тепер, коли я сам ставлю собі діагноз і сам лікую себе, часом я сподіваюся, що мене обманює моє невігластво, що я помиляюся і щодо білка і цукру, які знаходжу у себе, і щодо серця, і щодо тих набряків, які вже два рази бачив у себе за вранці, коли я з ретельністю іпохондрика перечитую підручники терапії і щодня міняю ліки, мені все здається, що я набреду на що-небудь втішне. Дрібно все це.

Вкрите чи небо хмарами або сяють на ньому місяць і зірки, я всякий раз, повертаючись, дивлюся на нього і думаю про те, що скоро мене візьме смерть. Здавалося б, в цей час мої думки повинні бути глибокі, як небо, яскраві, вражаючі... Але немає! Я думаю про себе самому, про дружину, Лізе, Гнеккере, про студентів, взагалі про людей; думаю недобре, дрібно, хитрю перед самим собою, і в цей час моє світобачення може бути виражено словами, які знаменитий Аракчеєв сказав в одному зі своїх інтимних листів: "Всі хороше в світі не може бути без дурного, та завжди більше поганого, ніж хорошого". Тобто всі гидко, нема для чого жити, а ті 62 роки, які вже прожито, слід вважати пропащими. Я ловлю себе на цих думках і намагаюся переконати себе, що вони випадкові, тимчасові і сидять у мені не глибоко, але зараз я думаю:

"Якщо так, то навіщо ж кожен вечір тебе тягне до тим двом жаб?"

І я даю собі клятву ніколи більше не ходити до Каті, хоча і знаю, що завтра ж знову піду до неї.

Смикаючи у своїй двері за дзвінок і потім йдучи вгору по сходах, я відчуваю, що у мене вже немає сім'ї і немає бажання повернути її. Ясно, що нові, аракчеевские думки сидять у мені не випадково і не тимчасово, а володіють всім моїм єством. З хворої совістю, сумовитий, ледачий, ледь рухаючи членами, точно в мені додалася тисяча пудів вагою, я лягаю в ліжко і скоро засинаю.

А потім - безсоння...

 

 

IV

Настає літо, і життя змінюється.

В один прекрасний ранок входить до мене і каже Ліза жартівливим тоном:

- Ходімо, ваше превосходительство. Готове.

Моє превосходительство ведуть на вулицю, садять на візника і везуть. Я їду і від нічого робити читаю вивіски справа наліво. З слова "трактир" виходить "риткарт". Це годилося б для баронської фамілії: баронеса Риткарт. Далі їду по полю повз кладовища, яке не справляє на мене ніякого враження, хоча я скоро буду лежати на ньому; потім їду лісом і знову полем. Нічого цікавого. Після двогодинної їзди моє превосходительство ведуть у нижній поверх дачі і поміщають його невеликий, дуже веселенького кімнатці з блакитними шпалерами.

Вночі, як і раніше, безсоння, але вранці я вже не бодрствую і не слухаю дружини, а лежу в ліжку. Я не сплю, а переживаю сонливий стан, напівзабуття, коли знаєш, що не спиш, але бачиш сни. Опівдні я встаю і сідаю за звичкою за свій стіл, але вже не працюю, а розважаю себе французькими книжками у жовтих обкладинках, які надсилає мені Катя. Звичайно, було б патріотично читати російських авторів, але, зізнатися, я не маю до них особливого розташування. Крім двох-трьох старих, вся нинішня література видається мені не літературою, а в своєму роді кустарним промислом, існують тільки для того, щоб його заохочували, але неохоче користувалися його Виробами. Найкраще з кустарних виробів не можна назвати чудовим і не можна щиро похвалити його без але; те ж саме слід сказати і про всіх тих літературних новинок, які я прочитав в останні 10-15 років: жодної чудовою, і не обійдешся без ко. Розумно, благородно, але не талановито; талановито, благородно, але не розумно, або, нарешті талановито, розумно, але не благородно.

Я не скажу, щоб французькі книжки були і талановиті, і розумні, і шляхетні. І вони не задовольняють мене. Але вони не так нудні, як російські, і в них не рідкість знайти головний елемент творчості - почуття особистої волі, чого немає у російських авторів. Я не пам'ятаю жодного такого новинки, в якій автор з першої ж сторінки не постарався б обплутати себе всякими умовностями і контрактами зі своєю совістю. Один боїться говорити про голому тілі, інший зв'язав себе по руках і по ногах психологічним аналізом, третій потрібно "тепле ставлення до людини", четвертий навмисне цілі сторінки розмазує описами природи, щоб не бути запідозреним в тенденційності... Один хоче бути в своїх творах неодмінно міщанином, інший неодмінно дворянином і т. д. Умисність, обережність, собі на умі, але немає ні волі, ні сміливості писати, як хочеться, а стало бути, немає і творчості.

Все це відноситься до так званої витонченою словесності.

Що ж стосується російських серйозних статей, наприклад, за соціології, мистецтва та ін., то я не читаю їх просто з остраху. В дитинстві і в юності я чомусь відчував страх до швейцарам і до театральних капельдинерам, і цей страх залишився у мене до цих пір. Я і тепер боюся їх. Кажуть, що здається страшним тільки те, що незрозуміло. І справді, дуже важко зрозуміти, чому швейцари та капельдинери так важливі, горді і величаво нечемні. Читаючи серйозні статті, я відчуваю точно такий же невизначений страх. Надзвичайна важливість, грайливий генеральський тон, фамільярне звернення з іноземними авторами, вміння з гідністю переливати з пустого в порожнє - все це для мене незрозуміло, страшно і все це не схоже на скромність і джентльменськи покійний тон, до яких я звик, читаючи наших письменників-лікарів і природознавців. Не тільки статті, але мені важко читати навіть переклади, які роблять або редагують російські серйозні люди. Чванный, прихильний тон передмов, достаток приміток від перекладача, заважають мені зосередитися, знаки питання та sic в дужках, розкидані щедрим перекладачем по всій статті або книги, видаються мені замахом і на особистість автора, і на мою читацьку самостійність.

Як-то раз я був запрошений експертом в окружний суд; в антракті один з моїх товаришів-експертів звернув мою увагу на грубе відношення прокурора до підсудних, серед яких були дві інтелігентні жінки. Мені здається, я аніскільки не перебільшив, відповівши товаришеві, що це ставлення не грубіше тих, які існують у серйозних авторів статей один до одному. Насправді, ці відносини так грубі, що про них можна говорити тільки з важким почуттям. Один до одного і до тих письменників, яких вони критикують, відносяться вони або надто шанобливо, не шкодуючи свого достоїнства, або ж, навпаки, ігнорують їх набагато сміливіше, ніж я в цих записках і думках свого майбутнього зятя Гнеккера. Звинувачення в неосудності, в нечистоті намірів і навіть у всякого роду злочинності становлять звичайна прикраса серйозних статей. А це вже, як люблять висловлюватися у своїх статейках молоді лікарі, ultima ratio! (10) Такі відносини неминуче повинні відбиватися на звичаї молодого покоління пишуть, і тому я анітрохи не дивуюсь, що в тих новинки, які придбала в останні 10-15 років наша витончена словесність, герої п'ють багато горілки, а героїні недостатньо цнотливі.

Я читаю французькі книжки і поглядаю на вікно, яке відкрито; мені видні зубці мого палісадника, два-три худих деревця, а там далі за палісадником дорога, поле, потім широка смуга хвойного лісу. Часто я милуюся, як якісь хлопчик і дівчинка, обидва беловолосые і обірвані, видираються на палісадник і сміються над моєю лисиною. В їх блискучих очицях я читаю: "прийди, плішивий!" Це чи не єдині люди, яким немає ніякого діла ні до моєї популярності, ні до чину.

Відвідувачі тепер бувають у мене не кожен день. Згадаю тільки про відвідини Миколи і Петра Гнатовича. Миколай приходить звичайно до мене по святах, ніби за ділом, але більше потім, щоб побачитися. Приходить він сильно напідпитку, чого з ним ніколи не буває зимою.

- Що скажеш? - запитую я, виходячи до нього в сіни.

- Ваше превосходительство! - говорить він, притискаючи руку до серця і, дивлячись на мене з захопленням закоханого. - Ваше превосходительство! Покарай мене бог! Убий грім на цьому місці! Гаудеамус ігітур ювенестус!

І він жадібно цілує мене в плечі, рукава, гудзики.

- Все у нас там гаразд? - запитую я його.

- Ваше превосходительство! Як перед справжнім...

Він не перестає божитися без усякої потреби, скоро наскучает мені, і я відсилаю її в кухню, де йому подають обідати. Петро Гнатович приїжджає до мене теж по святах спеціально для того, щоб провідати та поділитися зі мною думками. Сидить він у мене звичайно близько столу, скромний, чистенький, розсудливий, не наважуючись покласти ногу на ногу або сперся об стіл; і весь час він тихим, рівним голосом, гладко і книжково розповідає мені різні, на його думку, дуже цікаві і пікантні новини, вичитані їм з журналів і книжок. Всі ці новини схожі одна на іншу і зводяться до такого типу: один француз зробив відкриття, іншої - німець - викрив його, довівши, що це відкриття було зроблено ще в 1870 році якимось американцем, а третій - теж німець - перехитрив обох, довівши їм, що обидва вони сплохував, прийнявши під мікроскопом кульки повітря за темний пігмент. Петро Гнатович, навіть коли хоче розсмішити мене, розповідає довго, докладно, точно захищає дисертацію, з докладним перерахуванням літературних джерел, якими він користувався, намагаючись не помилитися в числах, ні в номерах журналів, ні в іменах, причому говорить не просто Пті, а неодмінно Жан Жак Пті. Трапляється, що він залишається у нас обідати, і тоді в протягом усього обіду він розповідає все ті ж пікантні історії, навідні смуток на всіх відвідувачів. Якщо Гнеккер і Ліза заводять при ньому мова про фугах і контрапунктах, про Брамсе і Баха, то він скромно потупляет погляди і конфузиться; йому соромно, що в присутності таких серйозних людей, як я і він, кажуть про таких пошлостях.

При теперішньому моєму настрої досить п'яти хвилин, щоб він набрид мені так, ніби я бачу і слухаю його вже цілу вічність. Я ненавиджу бідолаху. Від його тихого, рівного голосу і книжної мови я чахну, від оповідань тупію... Він живить до мене найкращі почуття і говорить зі мною тільки для того, щоб доставити мені задоволення, а я плачу йому тим, що в упор дивлюся на нього, точно хочу його загіпнотизувати, і думаю: "Піди, іди, іди"... Але він не піддається уявного навіювання і сидить, сидить, сидить...

Поки він сидить у мене, я ніяк не можу позбутися думки: "дуже можливо, що, коли я помру, його призначать на моє місце", і моя бідна аудиторія видається мені оазисом, в якому струмок висох, і я з Петром Гнатовичем нелюбезен, мовчазний, похмурий, ніби в таких думках винен він, а не я сам. Коли він починає, за звичаєм, звеличувати німецьких учених, я вже не жартують добродушно, як раніше, а похмуро бурмочу:

- Осли ваші німці...

Це схоже на те, як покійний професор Микита Крилов, купаючись одного з Пироговим в Ревелі і розсердившись на воду, яка була дуже холодна, выбранился: "Падлюки німці!" Веду я себе з Петром Гнатовичем погано, і тільки коли він йде і я бачу, як у вікні за палісадником миготить його сіра капелюх, мені хочеться привітати його і сказати: "Вибачте мене, голубчику!"

Обід у нас проходить нудніше, ніж зимою. Той же Гнеккер, якого я тепер ненавиджу і зневажаю, обідає у мене майже кожен день. Перш я терпів його присутність мовчки, тепер же я відпускаю за його адресою шпильки, змушують червоніти дружину і Лізу. Захопившись злим почуттям, я часто кажу просто дурниці і не знаю, нащо говорю їх. Так сталося одного разу, я довго дивився з презирством на Гнеккера і ні з того ні з сього випалив:

Орлам трапляється і нижче курей спускатися, Але курям ніколи до хмар не піднятися...

І найприкріше, що курка Гнеккер виявляється набагато розумніше орла-професора. Знаючи, що дружина і дочка на його боці, він тримається такої тактики: відповідає на мої шпильки поблажливим мовчанням (здурів, мовляв, старий - що з ним розмовляти?) або ж добродушно жартує наді мною. Потрібно дивуватися, до якої міри може подрібнювати людина! Я в стані протягом усього обіду мріяти про те, як виявиться Гнеккер авантюристом, як Ліза і дружина зрозуміють свою помилку і як я буду дражнити їх - і подібні безглузді мрії в той час, коли однією ногою я стою вже в могилі!

Бувають тепер і непорозуміння, про яких я раніше мав поняття тільки з чуток. Як мені не соромно, але опишу одну з них, те, що трапилося днями після обіду.

Я сиджу у себе в кімнаті і курю трубочку. Входить, по звичайно, дружина, сідає і починає говорити про те, що добре б тепер, поки тепло і є вільний час, поїхати до Харкова і вже там, що за людина наш Гнеккер.

- Добре, поїду... - погоджуюсь я.

Дружина, задоволена мною, встає і йде до дверей, але зараз же повертається і каже:

- До речі, ще одне прохання. Я знаю, ти рассердишься, але мій обов'язок попередити тебе... Вибач, Микола Степанич, але всі наші знайомі і сусіди почали вже говорити про те, що ти дуже часто буваєш у Каті. Вона розумна, освічена, я не сперечаюся, з нею приємно провести час, але в твої роки і з твоїм суспільним становищем як-то, знаєш, дивно знаходити задоволення в її суспільстві... До того ж, у неї така репутація, що...

Вся кров раптом відливає від мого мозку, очей сиплються іскри, я встаю і, схопивши себе за голову, тупочучи ногами, кричу не своїм голосом:

- Залиште мене! Залиште мене! Залиште!

Ймовірно, обличчя моє жахливо, голос дивний, тому що дружина раптом блідне і голосно скрикує якимось теж не своїм, розпачливим голосом. На наш крик вбігають Ліза, Гнеккер, потім Єгор...

- Залиште мене! - кричу я. - Геть! Залиште!

Мої Ноги німіють, точно їх немає зовсім, я відчуваю, як падаю на чиїсь руки, потім недовго чую плач і занурююся в непритомність, який триває години дві-три.

Тепер про Катю. Вона буває у мене кожен день перед ввечері, і цього, звичайно, не можуть не помітити ні сусіди, ні знайомі. Вона приїжджає на хвилинку і везе мене з собою кататися. У неї своя кінь і новенький шарабан, куплений влітку. Взагалі вона живе на широку ногу: найняла дорогу дачу-особняк з великим садом і перевезла в неї всю свою міську обстановку, має двох покоївок, кучера... Часто я запитую її:

- Катя, чим ти будеш жити, коли промотаешь батьківські гроші?

- Там побачимо, - відповідає вона.

- Ці гроші, мій друг, заслуговують серйознішого ставлення до них. Вони нажиті хорошою людиною, чесною працею.

- Про це ви вже казали мені. Знаю.

Спочатку ми їдемо по полю, потім по хвойному лісі, який видно з мого вікна. Природа, як і раніше здається мені прекрасною, хоча біс і шепоче мені, що всі ці сосни і їли, птиці і білі хмари на небі через три або чотири місяці, коли я помру, не помітять моєї відсутності. Каті подобається правити конем і приємно, що погода гарна і що я сиджу поряд з нею. Вона в дусі і не говорить різкостей.

- Ви дуже хороша людина, Микола Степанич, - каже вона. - Ви рідкісний екземпляр, і немає такого актора, який зумів би зіграти вас. Мене або, наприклад, Михайла Федоровича зіграє навіть поганий актор, а вас ніхто. І я вам заздрю, страшно заздрю! Адже що я зображую з себе? Що?

Вона хвилину думає і питає мене:

- Микола Степанич, адже я негативне явище? Так?

- Так, - відповідаю я.

- Гм... Що ж мені робити?

Що відповісти їй? Легко сказати "працюй", або "роздай майно бідним", або "пізнай самого себе", і тому, що це легко сказати, я не знаю, що відповісти.

Мої товариші, терапевти, коли вчать лікувати, радять "індивідуалізувати кожний окремий випадок". Потрібно послухатися цього ради, щоб переконатися, що кошти, рекомендовані в підручниках за найкращі і цілком придатні для шаблону, виявляються абсолютно непридатними в окремих випадках. Те ж саме і в моральних недугах.

Але відповісти що-небудь потрібно, і я кажу:

- У тебе, мій друже, занадто багато вільного часу. Тобі необхідно зайнятися чим-небудь. Справді, чому б тобі знову не вступити в актриси, якщо є покликання?

- Не можу.

- Тон і манера в тебе такі, як ніби ти жертва. Це мені не подобається, друже мій. Ти Сама винна. Згадай, ти почала з того, що розсердилася на людей і на порядки, але нічого не зробила, щоб ті і інші стали краще. Ти не боролася зі злом, а стомилася, і ти не жертва боротьби, а свого безсилля. Ну, звичайно, тоді ти була молода, недосвідчена, тепер же все може піти інакше. Право, роби! Будеш ти працювати, служити святому мистецтву...

- Не лукавте, Микола Степанич, - перебиває мене Катя. - Давайте раз і назавжди домовимося: будемо говорити про акторів, про актрис, письменників, але залишимо в спокої мистецтво. Ви прекрасний, рідкісний чоловік, але не настільки розумієте мистецтво, щоб по совісті вважати його святим. До мистецтва у вас немає ні чуття, ні слуху. Все життя ви були зайняті, і вам колись було купувати це чуття. Взагалі... я не люблю цих розмов про мистецтво! - продовжує вона нервово. - Не люблю! І так вже спаскудили його, дякую покірно!

- Хто опошлил?

- Ті опошлили його пияцтвом, газети-фамільярним ставленням, розумні люди-філософією.

- Філософія тут ні при чому.

- При чому. Якщо хто філософствує, то це означає, що він не розуміє.

Щоб справа не дійшла до різкостей, я поспішаю змінити розмову і потім довго мовчу. Тільки коли ми виїжджаємо з лісу і прямуємо до Катіної дачі, я повертаюся до колишньої розмови й питаю:

- Ти все-таки не відповіла мені: чому ти не хочеш йти у актриси?

- Микола Степанич, це, нарешті, жорстоко! -скрикує вона і раптом вся червоніє. - Вам хочеться, щоб я сказала вголос правду? Вибачайте, якщо це... це вам подобається! Таланту у мене немає! Таланту немає і... і багато самолюбства! Ось!

Зробивши таке визнання, вона відвертає від мене обличчя і, щоб приховати тремтіння в руках, сильно смикає за віжки.

Під'їжджаючи до її дачі, ми вже здалеку бачимо Михайла Федоровича, який гуляє біля воріт і нетерпляче чекає нас.

- Знову цей Михайло Федорович! - каже Катя з досадою. - Заберіть його від мене, будь ласка! Набрид, видихався... Ну його!

Михайлу Федоровичу давно вже потрібно їхати за кордон, але він щотижня відкладає свій від'їзд. Останнім часом з ним відбулися деякі зміни: він якось змарнів, став хмелеть від вина, чого з ним ніколи раніше не бувало, і його чорні брови починають сивіти. Коли наш шарабан зупиняється біля воріт, він не приховує своєї радості і свого нетерпіння. Він метушливо висаджує Катю і мене, поспішає ставити запитання, сміється, потирає руки, і то лагідне, молляче, чиста, що я колись помічав тільки в його погляді, тепер розлито по всьому його обличчю. Він радіє, і в той водночас йому соромно своєї радості, соромно цієї звички бувати у Каті кожен вечір, і він знаходить потрібним мотивувати свій приїзд якою-небудь очевидною безглуздістю, на кшталт: "Їхав повз по справі і дай, думаю, заїду на хвилину".

Всі троє ми йдемо до кімнати; спочатку п'ємо чай, потім на столі з'являються давно знайомі мені дві колоди карт, великий шматок сиру, фрукти і пляшка кримського шампанського. Теми для розмов у нас не нові, все ті ж, що були і зимою. Дістається і університету, і студентам, і літератури і театру; повітря від лихослів'я стає густішим, душнее, і отруюють його своїми дыханиями вже не дві жаби, як зимою, а цілих три. Крім оксамитового, баритонового сміху і реготу, схожого на гармоніку, покоївка, яка служить нам, чує ще неприємний, деренчливий сміх, яким у водевілях сміються генерали: хе-хе-хе...

 

 

V

Бувають страшні ночі з громом, блискавкою, дощем і вітром, які в народі називаються горобиними. Одна точно така ж воробьиная ночь була і в моєму особистому житті...

Я прокидаюся після півночі і раптом підхоплююся з ліжку. Мені чомусь здається, що я зараз раптово помру. Чому здається? В тілі немає жодного такого відчуття, яке вказувало б на швидкий кінець, але мою душу гнітить такий жах, ніби я раптом побачив величезне зловісне заграва.

Я швидко запалюю вогонь, п'ю воду прямо з Графина, потім поспішаю до відкритого вікна. Погода на дворі чудова. Пахне сіном і ще чимось дуже хорошим. Видно мені зубці палісадника, сонні худі деревця у вікна, дорога, темна смуга лісу; на небі спокійна, дуже яскравий місяць і не одного хмари. Тиша, не ворухнеться ні один лист. Мені здається, що всі дивиться на мене і прислухається, як я буду вмирати...

Моторошно. Закриваю вікно і біжу до ліжка. Мацаю у себе пульс і, не знайшовши на руці, шукаю його в скронях, потім в підборідді і знову на руці, і все це у мене холодно, слизьке від поту. Дихання стає все частіше і частіше, тіло тремтить, всі нутрощі в русі, на обличчі і на лисині таке відчуття, ніби на них сідає павутина.

Що робити? Покликати сім'ю? Ні, не потрібно. Я не розумію, що будуть робити дружина і Ліза, коли увійдуть до мене.

Я ховаю голову під подушку, закриваю очі і чекаю, чекаю... Спині моєї холодно, вона точно втягується всередину, і таке у мене відчуття, ніби смерть підійде до мене неодмінно ззаду, потихеньку...

- Ківі-ківі! - лунає раптом писк в нічній тиші, і я не знаю, де це: в моїх грудях або на вулиці?

- Ківі-ківі!

Боже мій, як страшно! Випив би ще води, але вже страшно відкрити очі і боюся підняти голову. Жах у мене несвідомий, тваринний, і я ніяк не можу зрозуміти, чому мені страшно: тому, що хочеться жити, або тому, що мене чекає нова, ще незвідана біль?

Нагорі за стелею хтось не то стогін, не то сміється... Прислухаюся. Трохи згодом на сходах лунають кроки. Хтось квапливо йде вниз, потім знову наверх. Через хвилину знову лунають кроки внизу; хтось зупиняється біля моїх дверей і прислухається.

- Хто там? - кричу я.

Двері відчиняються, я сміливо відкриваю очі і бачу дружину. Обличчя в неї блідо і очі заплакані.

- Ти не спиш, Микола Степанич? -запитує вона.

- Що тобі?

- Заради бога сходи до Лізи і подивися на неї. З нею щось робиться...

- Добре... з задоволенням... - бурмочу я, дуже задоволений тим, що я не один. - Добре... в Цю хвилину.

Я йду за своєю дружиною, слухаю, що вона говорить мені, і нічого не розумію від хвилювання. По щаблях драбини стрибають світлі плями від її свічки, тремтять наші довгі тіні, мої ноги плутаються у підлогах халата, я задихаюся, і мені здається, що за мною женеться і хоче схопити мене за спину. "Зараз помру тут, на цих сходах, - думаю я. -

Зараз..." Але ось минули сходи, темний коридор з італійським вікном і входимо в кімнату Лізи. Вона сидить на ліжку в одній сорочці, звісивши босі ноги, й стогне.

- Ах, боже мій... ах, боже мій! - бурмоче вона, мружачись від нашої свічки. - Не можу, не можу...

- Ліза, дитя моє, - кажу я. - Що з тобою? Побачивши мене, вона скрикує і кидається мені на шию.

- Тато мій добрий... - ридає вона, - тато мій хороший... Крихітка мій, миленький... Я не знаю, що зі мною... Тяжко!

Вона обіймає мене, цілує і белькоче пестливі слова, які я чув від неї, коли вона була ще дитиною.

- Заспокойся, дитино, бог з тобою, - кажу я. - Не потрібно плакати. Мені самому важко.

Я намагаюся сховати її, дружина дає їй пити, і обидва ми безладно толчемся біля ліжка; своїм плечем я штовхаю її в плече, і в це час мені пригадується, як ми колись разом купали наших дітей.

- Так допоможи ж їй, допоможи! - благає дружина. - Зроби що-небудь!

Що ж я можу зробити? Нічого не можу. На душі у дівчатка якась тяжкість, але я нічого не розумію, не знаю і можу тільки бурмотіти.

- Нічого, нічого... Це пройде... Спи, спи...

Як навмисне, у нашому дворі раптом лунає собачий виття, спочатку тихий і нерішучий, потім гучний, в два голоси. Я ніколи не надавав значення таким прикметам, як виття собак або крик сов, але тепер серце моє болісно стискається і я поспішаю пояснити собі це виття.

"Дрібниці... - думаю я. - Вплив одного організму на інший. Моє сильне нервове напруження передалося дружині, Лізе, собаці, от і все... Цією передачею пояснюються передчуття, передбачення..."

Коли я трохи згодом, повертаюся до себе в кімнату, щоб написати для Лізи рецепт, я вже не думаю про те, що скоро помру, але просто на душі тяжко, нудно, так що навіть шкода, що я не помер раптово. Довго я стою серед кімнати нерухомо і придумую, що б таке прописати для Лізи, але стогони за стелею замовкають, і я вирішую нічого не прописувати, і все-таки стою...

Тиша мертва, така тиша, що, як висловився якийсь письменник, навіть у вухах дзвенить. Час йде повільно, смуги місячного світла на підвіконні не змінюють свого положення, точно застигли... Світанок ще не скоро.

Але ось в палісаднику рипить хвіртка, хтось крадеться і, відламавши від одного з худих деревець гілку, обережно стукає нею по вікну.

- Микола Степанич! - я чую шепіт. - Микола Степанич!

Я відчиняю вікно, і мені здається, що я бачу сон: під вікном, притулившись до стіни, стоїть жінка в чорному платті, яскраво освітлена місяцем, і дивиться на мене великими очима. Обличчя її блідо, строго і фантастично від місяця, як мармурове, тремтить підборіддя.

- Це я... - каже вона. - Я... Катя!

При місячному світлі все жіночі очі здаються більшими і чорними, люди вище і блідіше, і тому, ймовірно, я не впізнав її в першу хвилину.

- Що тобі?

- Вибачте, - каже вона. - Мені раптом чомусь стало нестерпно важко... Я не витримала і поїхала сюди... У вас у вікні світло і... і я вирішила постукати... Вибачте... Ах, якщо б ви знали, як мені було важко! Що ви зараз робите?

- Нічого... Безсоння.

- В мене якесь передчуття було. Втім, дрібниці.

Брови її піднімаються, очі блищать від сліз, і все обличчя сяє, як світлом, знайомим, давно небаченим виразом довірливості.

- Микола Степанич! - каже вона благально, простягаючи до мене обидві руки. - Дорогий мій, прошу вас... благаю... Якщо ви не нехтуєте моєї дружби і поваги до вас, то погодьтеся на моє прохання!

- Що таке?

- Візьміть від мене мої гроші!

- Ну, от ще що вигадала! На що мені твої гроші?

- Ви поїдете кудись лікуватися Вам потрібно... лікуватися. Візьмете? Так? Голубчику, так?

Вона жадібно вдивляється в моє обличчя і повторює:

- Так? Візьмете?

- Ні, мій друг, не візьму... - кажу я. - Спасибі.

Вона повертається до мене спиною і схиляється головою. Ймовірно, я відмовив їй таким тоном, який не припускав подальших розмов про гроші.

- Їдь додому спати, - кажу я. - Завтра побачимось.

- Значить, ви не вважаєте мене своїм другом? -запитує вона понуро.

- Я цього не кажу. Але твої гроші тепер для мене марні.

- Вибачте... - каже вона, стишивши голос на цілу октаву. - Я розумію вас... Одолжаться у такої людини, як я... у відставний актриси... Втім, прощайте...

І вона йде так швидко, що я не встигаю навіть сказати їй прощай.

 

 

VI

Я в Харкові.

Так як боротися з теперішнім моїм настроєм було б марно, та й не в моїх силах, то я вирішив, що останні дні мого життя будуть бездоганні хоча з формальної сторони; якщо я неправий по відношенню до своїй родині, що я чудово усвідомлюю, то буду намагатися робити так, як вона хоче. До Харкова їхати, так в Харків. До того ж останнім часом я так оравнодушел до всього, що мені позитивно все одно, куди їхати, в Харків, в Париж, чи в Бердичів.

Приїхав я сюди годин в 12 дня і зупинився в готелі, недалеко від собору. У вагоні мене заколисало, продуло протягами, і тепер я сиджу на ліжку, тримаюся за голову і чекаю tic'а. Треба б сьогодні ж поїхати до знайомих професорам, та ні охоти й сили.

Входить коридорний лакей-старий і питає, чи є у мене постільна білизна. Я затримую його хвилин на п'ять і ставлю йому кілька питань щодо Гнеккера, заради якого я приїхав сюди. Лакей виявляється уродженцем Харкова, знає це місто, як свої п'ять пальців, але не пам'ятає ні одного такого будинку, який носив би прізвище Гнеккера. Розпитую щодо маєтків - те ж саме.

В коридорі годинник б'є годину, потім два, потім три... Останні місяці мого життя, поки я чекаю смерті, здаються мені набагато довше усього мого життя. І ніколи раніше я не вмів так миритися з медленностию часу, як тепер. Раніше, бувало, коли чекаєш на вокзалі поїзда або сидиш на екзамені, чверть години здаються вічністю, тепер же я можу всю ніч сидіти нерухомо на ліжку і абсолютно байдуже думати про те, що завтра буде така ж довга, безбарвна ніч, і післязавтра...

В коридорі б'є п'ять годин, шість, сім... Стає темно.

В щоці тупий біль - це починається tic. Щоб зайняти себе думками, я стаю на колишню свою точку зору, коли не був байдужий, і питаю: навіщо я, знаменитий чоловік, таємний радник, сиджу в цьому маленькому нумере, на цьому ліжку з чужим, сірим ковдрою? Навіщо я дивлюся на цей дешевий жерстяної рукомийник і слухаю, як в коридорі деренчать погані годинник? Хіба все це гідно моєї слави і мого високого положення серед людей? І на ці питання я відповідаю собі усмішкою. Смішна мені моя наївність, з якою я колись в молодості перебільшував значення популярності того виняткового становища, яким ніби користуються знаменитості. Я відомий моє ім'я вимовляється з благоговінням, мій портрет був і в "Ниві", і у "Всесвітній ілюстрації", свою біографію я читав навіть в одному німецькому журналі - і що ж із цього? Сиджу я один-однісінький у чужому місті, на чужій ліжка, тру долонею свою хвору щоку... Сімейні чвари, немилосердя кредиторів, грубість залізничної прислуги, незручності паспортної системи, дорога і нездорова їжа в буфетах, загальне неуцтво і грубість у відносинах - все це і багато чого іншого, що було б надто довго перераховувати, стосується мене не менше, ніж будь-якого міщанина, відомого тільки своєму провулку. У чому ж виражається винятковість мого становища? Припустимо, що я знаменитий тисячу разів, що я герой, яким пишається моя батьківщина; в усіх газетах пишуть про мою бюлетені хвороби, поштою йдуть вже до мене співчутливі адреси від товаришів, учнів і публіки, але все це не завадить мені померти на чужій ліжка, в тузі, в скоєному самоті... В цьому, звичайно, ніхто не винен, але, грішний людина, не люблю я свого популярного імені. Мені здається, ніби воно мене обдурило.

О десятій годині я засинаю і, незважаючи на tic, сплю міцно спав б довго, якщо б мене не розбудили. На початку другої години раптом лунає стукіт у двері.

- Хто там?

- Телеграма!

- Могли б і завтра, - я серджуся, отримуючи від коридорного телеграму. - Тепер вже я не засну в інший раз.

- Винен-с. У вас вогонь горить, я думав, що ви не спіть.

Я роздруковую телеграму і насамперед дивлюся на підпис: від дружини. Що їй потрібно?

"Вчора Гнеккер таємно обвінчався з Лізою. Вернися".

Я читаю цю телеграму і лякаюся ненадовго. Лякає мене не вчинок Лізи і Гнеккера, а моє байдужість, з яким я зустрічаю звістка про їхнє весілля. Кажуть, що філософи й істинні мудреці байдужі. Неправда, байдужість - це параліч душі, передчасна смерть.

Знову я лягаю в ліжко і починаю придумувати, якими б зайняти себе думками. Про що думати? Здається, всі вже передумано і немає нічого такого, що було б тепер здатне порушити мою думку.

Коли розвиднюється, я сиджу в ліжку, обнявши руками коліна, і від нічого робити намагаюся пізнати самого себе. "Пізнай самого себе" - прекрасний і корисний рада, шкода тільки, що древні не здогадалися вказати спосіб, як користуватися цією радою.

Коли я приходила полювання зрозуміти кого-небудь або себе, то я брав до уваги не вчинки, у яких всі умовно, а бажання. Скажи мені, чого ти хочеш, і я скажу, хто ти.

І тепер я іспитів себе: чого я хочу?

Я хочу, щоб наші дружини, діти, друзі, учні любили у нас не ім'я, не фірму і не ярлик, а звичайних людей. Ще що? Я хотів би мати помічників і спадкоємців. Ще що? Хотів би прокинутися років через сто і хоч одним оком глянути, що буде з наукою. Хотів би ще пожити років десять... Далі що?

А далі нічого. Я думаю, довго думаю і нічого не можу ще придумати. І скільки б я не думав і куди б не розкидалися мої думки, для мене ясно, що в моїх бажаннях немає чогось головного, чого-то дуже важливого. В мою пристрасть до науки, в моєму бажанні жити, в цьому сидіння на чужій ліжка і в прагненні пізнати самого себе, у всіх думках, почуттях і поняття, які я складаю про все, немає чогось спільного, що пов'язувало б все це в одне ціле. Кожне почуття, кожна думка живе в мені окремо, і у всіх моїх міркуваннях про науку, театр, літературу, учнях і у всіх картинках, які малює моя уява, навіть самий вправний аналітик не знайде того, що називається загальною ідеєю, або богом живої людини. А коли немає цього, то, значить, немає і нічого.

При такій бідності досить було серйозної недуги, страху смерті, впливу обставин і людей, щоб все те, що я перш вважав своїм світоглядом і в чому бачив сенс і радість життя, перевернулося догори дном і розлетілося на шматки. Тому немає нічого ж дивного, що останні місяці свого життя я затьмарив думками і почуттями, гідними раба і варвара, що тепер я байдужий і не помічаю світанку. Коли в людині немає того, що вище і сильніше за всіх зовнішніх впливів, те, право, достатньо для нього доброго нежитю, щоб втратити рівновагу і почати бачити в кожній птиці сову, в кожному звуці чути собаче завивання. І весь його песимізм чи оптимізм з його великими і малими думками в цей час мають значення симптому і більше нічого.

Я переможений. Якщо так, то нема чого ж продовжувати ще думати, годі розмовляти. Буду сидіти і мовчки чекати, що буде.

Вранці коридорний приносить мені чай і нумер місцевої газети. Машинально я прочитую оголошення на першій сторінці, передову, витримки з газет і журналів, хроніку... Між іншим в хроніці я знаходжу таку звістку: "Вчора з кур'єрським поїздом прибув до Харкова наш відомий вчений, заслужений професор Микола Степанович такий-то і зупинився в такому-то готелі".

Очевидно, гучні імена створюються для того, щоб жити осібно, крім тих, хто їх носить. Тепер моє ім'я безтурботно гуляє Харкову; через три місяці воно, зображене золотими літерами на могильному пам'ятнику, буде блищати, як саме сонце, - і це в той час, коли я буду вже покритий мохом...

Легкий стукіт у двері. Кому я потрібен.

- Хто там? Увійдіть!

Двері відчиняються, і я, здивований, роблю крок назад і поспішаю запахнути поли свого халата. Переді мною стоїть Катя.

- Здрастуйте, - говорить вона, важко дихаючи від ходьби по сходах. - Не чекали? Я теж... теж сюди приїхала.

Вона сідає і продовжує, заїкаючись і не дивлячись на мене:

- Що ж ви не вітаєтесь? Я теж приїхала... сьогодні... Дізналася, що ви в цьому готелі, і прийшла до вас.

- Дуже радий бачити тебе, - кажу я, знизуючи плечима, - але я здивований... Ти наче з неба звалилася. Навіщо ти тут?

- Я? Так... просто взяла і приїхала.

Мовчання. Раптом вона рвучко встає і йде до мене.

- Микола Степанич! - каже вона, бліднучи і стискаючи на грудях руки. - Микола Степанич! Я не можу довше так жити! Не можу! Заради істинного бога скажіть швидше, в цю хвилину: що мені робити? Кажіть мені, що робити?

- Що ж я можу сказати? - дивуюся я. - Нічого я не можу.

- Кажіть же, благаю вас! - продовжує вона, задихаючись і тремтячи всім тілом. - Клянуся вам, що я не можу довше так жити! Сил моїх немає!

Вона падає на стілець і починає ридати. Вона закинула назад голову, ламає руки, топочет ногами; капелюшок її впала з голови і бовтається на резинці, зачіска растрепалась.

- Допоможіть мені! Допоможіть! - благає вона. - Не можу я довше!

Вона дістає з своєї дорожньої сумки хустку і разом з них витягує кілька листів, які з її колін падають на підлогу. Я підбираю їх з підлоги і на одному з них впізнаю почерк Михайла Федоровича і ненавмисно прочитую шматочок якогось слова "пристрасті...".

- Нічого я не можу сказати тобі, Катя, - кажу я.

- Допоможіть! - ридає вона, хапаючи мене за руку і цілуючи її. - Адже ви мій батько, мій єдиний друг! Адже ви розумні, освічені, довго жили! Ви були вчителем! Говоріть же: що мені робити?

- По совісті, Катя: не знаю...

Я розгубився, сконфужений, зворушений риданнями і ледве стою на ногах.

- Давай, Катя, снідати, - кажу я, натягнуто посміхаючись. - Буде плакати!

І негайно ж я додаю слабким голосом:

- Мене скоро не стане, Катя...

- Хоч одне слово, хоч одне слово! - плаче вона, простягаючи до мене руки. - Що мені робити?

- Дивачка, право... - бурмочу я. - Не розумію! Така розумниця і раптом - на тобі! розплакалася...

Настає мовчання. Катя поправляє зачіску, одягає капелюх, потім бгає листи і пхає їх у сумочку - і все це мовчки і не поспішаючи. Обличчя, груди і рукавички у неї вологе від сліз, але вираз обличчя вже сухо, суворо... Я дивлюся на неї, і мені соромно, що я щасливіший її. Відсутність того, що товариші-філософи називають загальною ідеєю, я помітив у собі тільки незадовго перед смертю, на схилі своїх днів, а душа цієї бідолашної не знала і не буде знати притулку все життя, все життя!

- Давай, Катя, снідати, - кажу я.

- Ні, дякую, - відповідає вона холодно.

Ще одна хвилина проходить в мовчанні.

- Не подобається мені Харків, - кажу я. - Сіро вже дуже. Якийсь сірий місто.

- Та, мабуть... Некрасивий... Я ненадовго сюди... Мимоездом. Сьогодні ж поїду.

- Куди?

- В Крим... тобто на Кавказ.

- Так. Надовго?

- Не знаю.

Катя встає і, холодно усміхаючись, не дивлячись на мене, простягає мені руку.

Мені хочеться запитати: "Значить, на похороні мене не будеш?" Але вона не дивиться на мене, рука у неї холодна, немов чужа. Я мовчки проводжаю її до дверей... Ось вона вийшла від мене, йде по довгим коридором, не озираючись. Вона знає, що я дивлюся їй услід, і, ймовірно, на повороті оглянеться.

Ні, не озирнулася. Чорне плаття в останній раз промайнуло, затихли кроки... Прощай, мій скарб!

 

(6) Історія хвороби (лат.)

(7) ваше превосходительство (франц.)

(8) мати-годувальниця, тут: університет (лат.)

(9) Добре (лат.)

(10) останній аргумент! (лат.)

  

<<< Зміст розділу. Всі розповіді Чехова