Вся бібліотека >>>

Зміст розділу >>>

 


портрет Чехова

Російська класична література

Антон Павлович Чехов


 

Дочка чиновника комерції

 

 

(РОМАН)

 

Комерції радник Механізмів має трьох дочок: Зіну, Машу і Сашу.

За кожною з них покладено в банк по сто тисяч приданого. Втім, не в

цьому справа.

Саша і Маша особливого з себе нічого не представляють. Вони відмінно

танцюють, вишивають, спалахують, мріють, люблять поручників - і більше,

здається, нічого; але зате старша, Зіна, належить до числа рідкісних,

незвичайних натур. Легше зустрітися на життєвому шляхи з непитущим

репортером, ніж з такою натурою.

Були іменини Саші. Ми, сусіди-поміщики, вбралися в кращі одягу,

запрягли кращих коней і поїхали з привітаннями в маєток Механизмова. Років

20 тому на місці цього маєтку стояв шинок. Шинок ріс, ріс і виріс в

прекрасну ферму з садами, ставками, фонтанами і бульдогообразными

лакеями. Приїхавши і привітавши, ми одразу ж сіли обідати. Подали суп

жульєн. Перед жульєн ми випили по дві чарки і закусили.

- Чи Не випити нам по третій? - запропонував Механізмів. - Бог трійцю

любить і тово... троє хвациунт консылиум*... Латину, братики! Яшка,

подай-ка, свиняча твоя морда, з того стола оселедчик! Пани дворяни,

ну-кася! Без церемониев! Мітрій Петрыч, ву при альо машер!*

_______________

* Tres facium consilium (лат.) - троє складають раду.

* я вас прошу, починайте, дорогенька! (искаж. франц. - je vous prie

allez, ma chere).

 

     - Ах, тату! - помітила Маша. - Навіщо ж ти пристаешь? Ти точно купець

Водянкин... з частуваннями.

- Знаю, що кажу! Твоя справа - зась! Це я тільки при гостях

дозволяю їм на себе тикати! - зашепотів мені через стіл Механізмів. - Для

цивілізації! А без гостей - ні-ні!

- З хама не вийде пана! - зітхнув сидів поруч зі мною генерал з

стрічкою. - Свинею був, свиня і є...

Механізмів мало-помалу напився, згадав свою кабацьку старовину і

задурив. Він гикав, брався говорити по-французьки, лихословив...

- Перестань! - зауважив йому його друг генерал. - Усякому неподобству

є своя пристойність! Який же ти... братику!

- Безображу не за твої гроші, а за свої! Сам «Лева і Сонця» маю!

Панове, а скільки ви з мене взяли, щоб мене почесні світові

провести?

На одному кінці столу відчайдушно заворочался і тріснув чийсь стілець. Ми

подивилися за напрямом тріска і побачили два великі чорні очі,

метавших блискавки і іскри на Механизмова. Ці два ока належали Зіні,

високою, стрункою брюнеткою, затягнутою у все чорне. За її блідому обличчю

бігали рожеві плями, а в кожній плямі сиділа злість.

- Прошу тебе, батьку, перестати! - сказала Зіна. - Я не люблю блазнів!

Механізмів боязко глянув на її очі, закрутився, випив залпом

склянку коньяку і замовк.

«Еге! - подумали ми. - Ця не Саша і не Маша... З цим не можна

жартувати... Натура не дюжина... Тово...»

І я замилувався розгніваним обличчям. Зізнаюся, я і раніше був

небайдужий до Зіні. Вона прекрасна, дивиться, як Діана, і вічно мовчить. А

вічно мовчить діва, самі знаєте, носить в собі стільки таємниць! Це бутель з

невідомого роду рідиною - випив би, та лячно: а раптом отрута?

Після обіду я підійшов до Зіні і, щоб показати їй, що є люди,

які розуміють її, заговорив про середовище заедающей, про правді, працю, жіночої

свободу. З жіночої свободи під впливом «шофе» переїхав я на паспортну

систему, грошовий курс, жіночі курси... Я говорив з жаром, з тремтінням, раз

десять поривався схопити її за руку... Говорив, втім, щиро, і

складно, точно передову статтю вголос читав. А вона слухала і дивилася на

мене. Очі її ставали все ширше і круглі Щоки... помітно зблідли

під впливом моєї промови... Нарешті в очах її чомусь майнув переляк.

- Невже ви говорите все це щиро? - запитала вона, чомусь

мліючи від жаху.

- Я... не щиро?!. Вам? Мені... Так присягаюся вам, що...

Вона схопила мене за руку, нагнулася до мого особі і, задихаючись,

прошепотіла:

- Будьте сьогодні о десятій годині вечора у мармуровій альтанці... Благаю

вас! Я вам все скажу! Всі!

Прошепотіла і зникла за дверима. Я завмер...

«Полюбила! - подумав я, дивлячись на себе в дзеркало. - Не встояла!»

Я - до чого скромничати? - чарівний чоловік. Рослий, статний, з

чорній, як смола, бородою... В блакитних очах і на смуглом обличчі вираз

пережитого страждання. У кожному жесті прозирає розчарованість. І, крім

всього цього, я багатий. (Стан нажив я літературою.)

О десятій годині я вже сидів у альтанці і помирав від очікування. У моїй

голові і в грудях шуміла буря. В солодкій, болісною знемозі я закривав

очі і в мороці своїх орбіт бачив Зіну... Поруч з нею у мороці стирчала

чомусь і одна єхидна картинка, бачена мною якомусь журналі:

висока жито, дамська капелюшок, парасолька, палиця, циліндр... Та не засудить

читач мене за цю картинку! Не в одного тільки мене така полунична

душа. Я знаю одного поета-лірика, який облизується і прицмокує

губами всякий раз, коли до нього, натхненній, є муза... Якщо

поет дозволяє собі такі вольності, то нам, прозаїкам, і поготів

можна пробачити.

Рівно десять біля дверей альтанки здалася освітлена місяцем Зіна. Я

підскочив до неї і схопив її за руку.

- Люба моя... - забелькотів я. - Я вас люблю... Люблю шалено,

пристрасно!

- Дозвольте! - сказала вона, сідаючи і повільно повертаючи до мене своє

бліде обличчя. - Усуньте (sic!) вашу руку!

Це було сказано так урочисто, що швидко один за іншим

повискакували з моєї голови і циліндр, і палиця, і жіночий капелюшок, і

жито...

- Ви говорите, що ви мене любите... Ви теж мені подобаєтеся. Я можу

вийти за вас заміж, але перш за все я повинна врятувати вас, нещасний. Ви на

краю погибелі. Ваші переконання гублять вас! Невже, нещасний, ви цього не

бачите? І невже ви смієте думати, що я соединю свою долю з людиною,

у якого такі переконання? Ні! Ви мені подобаєтеся, але я зумію пересилити

своє почуття. Рятуйтеся, поки не пізно! На перший раз хоч ось... ось

це прочитайте! Прочитайте і ви побачите, як ви помиляєтеся!

І вона всунула в руку якийсь папір. Я запалив сірник і в своїй

бідній руці побачив торішній нумер «Громадянина». Хвилину я сидів мовчки,

нерухомо, потім скочив і схопив себе за голову.

- Батюшки! - вигукнув я. - Одна у всьому повіті Лохмотьевском

неабияка натура, та й та... і та дура! Боже мій!

Через десять хвилин я вже сидів у бричці та катил до собі додому.

  

<<< Зміст розділу. Всі розповіді Чехова