Вся бібліотека >>>

Зміст розділу >>>

 

Економіка

 

ипотека как форма залога Бізнес, інвестиції, право


 

Іпотека і іпотечний кредит

 

 

ГЛАВА II. ІПОТЕКА ЯК ФОРМА ЗАСТАВИ ПО СУЧАСНОМУ РОСІЙСЬКОМУ ЗАКОНОДАВСТВУ

 

2.2. Природа заставних відносин: речові і зобов'язальні початку

 

Юридична природа заставних правовідносин та визначення його місця в системі цивільних правовідносин з давніх пір є однією з найбільш складних проблем цивілістики. Як зазначав Л.А. Кассо, «утрудненням для встановлення поняття про заставному праві є самий зміст цього права. Заставне право, як право, що створює на користь заставодержателя виключне становище по відношенню до відомої частини чужого майна, може бути віднесено до тієї категорії правовідносин, які романісти називають речовими правами. Але серед останніх воно тим не менш займає відособлене місце на увазі того, що на відміну від них не має на меті ні користування, ні володіння річчю, а тільки отримання відомого розміру її вартості, і крім того, із здійсненням цього права заставодержателя пов'язано припинення самого заставного права» .

Необхідно відзначити, що в дискусії німецьких вчених цивілістів переважали крайні точки зору. Одні дослідники вважали, що заставу, безумовно, належить до речовим правам, а інші  до прав зобов'язання венним. Наведені в захист тієї або іншої точки зору аргументи можна умовно розділити на дві групи.

Перша група аргументів відноситься до випадку, коли предметом застави є майновий об'єкт. Найважливішими з них є вказівки на право переваги і право необмеженого прямування, є отли-чительными ознаками речового права і разом з тим характерні для застави.

На противагу цій позиції, як не враховує того, що право слідування в заставі направлено не на річ в натурі, а на задоволення з її вартості, і, отже, не відображає речового характеру, Мейбомом і Зо-мом була висунута концепція зобов'язання особи (obligatio personae), а Бю-хелем  концепція зобов'язання (obligatio rei) .

Друга група аргументів, що виникли в ході дискусії, мала метою з'ясування юридичної природи заставного права, відноситься до класичним випадком, який став справжнім каменем спотикання на шляху створення об'єк-тивної теорії.

Найбільш цікавими рішеннями були наступне. Экснер вважав, що якщо «право на право» не може бути речовим, то тоді речове право направ-ленно на предмет боргу, а не на саму вимогу. Однак таку думку проти-воречит одним з постулатів права: заставодавець, не маючи сам речового вимог-вання на предмет боргу, а лише зобов'язальне, не може надавати права більшому обсязі, ніж має сам.

За іншою теорії така застава є запорукою майбутніх речей, тобто застава слід було визнати таким, що відбувся, а речові права виникли з момен-ту, коли об'єкт застави надійде у власність заставодавця. Однак у такому випадку слід було б визнати й інше: якщо права заставодавця настають пізніше, ніж права заставодержателя, то й речові права заставодержателя може виникнути лише з моменту переходу предмета задоволення до складу майна заставодавця.

Для російської науки права були характерні в цілому більше гнучкі по-зиції щодо визначення юридичної природи заставного правоотно-ності, які могли б якось відобразити притаманну цій моделі протиріччя-вость при її проектуванні на існуючу систему класифікації грома-данских правовідносин.

Шершеневич Г.Ф. визначав заставу як «право на чужу річ, нале-жащего верителю в забезпечення його права вимоги за зобов'язанням і стоять в можливість переважного задоволення з даної речі» . Але відносячи заставу до речовим правам і заперечуючи можливість визнання зобов'язань як об'єкта заставного права, він тим не менш вказував на те, що показало-ве право зважаючи різкого відмінності його від прав на чужу річ, має бути поставлено особливо.

К.М. Анненков вважав інакше: «...не Можна не схилитись до визнання за правом застави у нас в тому вигляді, в якому воно подається за постановами власне наших громадянських законів, швидше характеру права особистого, ніж речового з деякими хіба деякими рисами останнього» .

Є.В. Васьковський, визначаючи заставу як речове право, надає своєму власникові можливість витягти з тілесної речі її майнову цінність, у той же час допускав можливість застави зобов'язальних прав .

Найбільш прийнятною і часто зустрічається в монографих вітчизняних-них правознавців, зокрема Чорних О.В., є позиція, згідно з якою спір про речове-правовому або обязательственно-правовий характер застави дол-дружин бути вирішено у формі визнання подвійної природи застави з признани-му речове-правового та обязательственно-правового характеру при пріоритет-ном становище останнього . Вдало ця думка виражена у Медведєва Д.А.: «Видається, що випинання одного з елементів заставного права обід-нує друге. Запорука породжує два види відносин  між заставодавцем і за-логодержателем, і між заставодержателем і річчю, тобто, з одного боку, застава  це спосіб забезпечувати зобов'язання боржника шляхом встановлення відносного правового зв'язку з кредитором, а з іншого  jura in re aliena, непо-средственная правовий зв'язок заставодержателя і речі. Тому застава може бути характеризований як вещный спосіб забезпечення зобов'язання» .

Таким чином, можна констатувати, що спроби «втиснути» заставник і по-ше право класифікацію речових і особистих прав або іншу, побудовану на подібних принципах, на підставі того, що основними елементами, утворюючи-летять заставу, є елементи, притаманні саме речового і обязательствен-ному права, зазнали невдачі і не відобразили в повній мірі юридичну природу досліджуваного явища. Причиною цього стала кваліфікація заставних правовідносин в рамках вже існуючої класифікації майнових правовідносин: застава визначався як речове право, або як зобо-тельственное.

Інший підхід до оцінки явища, сприйнятий чинним російським за-нодавства. Він полягає в зміні акценту з найважливіших складових елементів на цільову спрямованість встановлення застави, і об'єд-зміні його за цією ознакою з іншими правовими формами. Не кажучи вже про сутнісної оцінки такого кроку, слід сказати насамперед про особливе ставлення законодавця до досліджуваного правового явища. Законодавець виділяє заставу в кілька інше правове поле  названим одним із способів забезпечення виконання зобов'язань.

У Цивільному кодексі РФ (ст.329) заставу названий способом забезпечення виконання зобов'язань. Але забезпеченням виконання зобов'язання може бути лише воля сторони у зобов'язанні, спрямована на його виконання. Однак такий термін все-таки краще, ніж той, що міститься в Законі РФ «ПРО заставу»  спосіб забезпечення зобов'язання (ст.1). Адже забезпечення зобов'я-зання  це просто належне оформлене згода прийняти на себе це зобов'язання. Насправді мова повинна йти про забезпечення невиконання зобов'язання, яким і є застава. При встановлення застави завжди ма-ється на увазі, що це правовідношення зможе бути реалізовано в підлогу ном об'є-мо тільки при настанні певного умови  невиконання або ненад-лежить виконанні основного зобов'язання, і, навпаки, при виконанні основного зобов'язання звернення стягнення на предмет застави не вироб-диться. Це означає, що застава покликаний забезпечувати інтереси кредитора імен-але при невиконанні основного зобов'язання, а виконання останнього забезпе-чується за наявністю у зобов'язаної сторони відповідної волі. Не випадково в дореволюційній літературі найбільш широко вживався синонимичный термін  забезпечення вимоги.

Що ж стосується об'єднання різних правових форм єдиний право-вої інститут з використанням в якості підстави такого об'єднання їх загальної мети, то такий крок взагалі представляється досить спірним. Інтерес-але думка А.С. Звоницкого, що стосується аналогічного явища: «Незважаючи на відмінність юридичних форм, право може об'єднувати різні операції в один інститут по цілі. Само собою зрозуміло, що ці відносини не могли б бути однакові, якщо б була різна юридична природа тих угод, на кото-рых вони засновані. Право не могло б з'єднувати ці угоди під одну рубрику щодо їх мети, тому що метою їх роль не закінчується, тому що вони порож-дали б різні наслідки, що відносяться до різних юридичних ін-ститутам. Об'єднувати тільки по цілі в один інститут угоди, зроблені для забезпечення вимоги на майно, що було б так само неможливо, як, наприклад, створювати особливий інститут з угод, скоєних в обхід креди-торів» .

Саме відмінність наслідків можна побачити, якщо порівняти застава з дру-шими способами забезпечення вимоги, сприйнятими російським законодав-ством. Тут як не можна більш доречним є зауваження К.П. Победо-носцева: «Застава являє собою привілей, спрямовану проти боржника, а проти інших кредиторів» . Інакше кажучи, застави притаманні прин-ципи відносини до об'єкту, характерні для речового, а не зобов'язального права.

Розглядаючи заставу як правовідносини з характерною юридичною природою, що відрізняє його від інших типів правовідносин, слід визнати: переважність суб'єктивного права заставодержателя полягає в правомо-ності задовольнити свою вимогу першим серед інших кредиторів даного боржника (за деякими винятками, прямо передбаченими законом), а також у абсолютній забороні будь-якій особі своїми діями або бездействи-їм зменшувати вартість заставленого майна (за винятком випадків, передбачених договором).

Заставне ж правовідносини як особливе переважне правоотно-шення полягає у встановленні таких особливих прав заставодержателя не-посессорного характеру, які дозволяють говорити про абсолютну пріорі-тетности його суб'єктивного права відносно вартості предмета застави, а не тільки про першочерговості права на матеріальне задоволення. Саме в такому вигляді  особливого переважного правовідносини, заставу і повинен включатися в класифікацію майнових правовідносин.

    

 «Бізнес, фінанси, право»